Національний банк України :: ПЛАНЕТА РЕФЕРАТОВ

Національний банк України - Центральний банк України, єдиний емісійний центр держави, державний орган грошово-кредитного та валютного регулювання, нагляду за комерційними банками; особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання , функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією та Законом України Національний банк України виконує всі функції притаманні центральному банку держави. Для досягнення своїх цілей НБУ використовує відповідні інструменти, які за механізмом своєї дії діляться на прямі і непрямі.

До прямих інструментів грошово-кредитної політики відносять обмеження розмірів процентних ставок, встановлення агрегованої та індивідуальної кредитної межі, визначення правил розміщення кредитів для окремих фінансових інститутів, резервні вимоги.

Непрямі інструменти грошово-кредитної політики можуть тільки побічно впливати на монетарні кредитні агрегати всієї банківської системи. Основні з них - це операції на відкритому ринку, договори про зворотний викуп цінних паперів, вільні кредитні аукціони, переговори та попередження, а також ряд інших.

Головним завдання НБУ у сфері грошово-кредитної політики є збереження фінансової стабільності в країні, як головної передумови забезпечення економічного зростання та підвищення добробуту населення. Досягнення цієї мети потребуватиме від Національного банку продовження виваженої монетарної політики. Вона й надалі має бути спрямована, з одного боку на контролювання темпів інфляції, а з другого - на створення монетарних передумов для підтримання процесів економічного зростання, що потребуватиме забезпечення зростаючого попиту на гроші з боку суб'єктів господарювання.

Пріоритетним напрямком грошово-кредитної політики НБУ залишається стабільність гривні, її обмінного курсу в поєднанні зі збільшенням обсягів міжнародних резервів. Грошово-кредитна політика формуватиметься на основі поточного прогнозу позитивного сальдо торгівельного балансу, зростання прямих іноземних інвестицій та надходжень від приватизації, позитивної динаміки інших макроекономічних та монетарних індикаторів. Національний банк повинен підтримувати динаміку стабільного курсу гривні на економічно обґрунтованому рівні, яка б сприяла розвитку експорту, а відтак і економічному зростанню, але не впливала б на фінансову стабільність та інфляцію.

Важливою передумовою подальшого розвитку центрального банку країни та банківської системи має бути прискорення темпів ре структуризації та ринкової трансформації реального сектору економіки як головного чинника підвищення ефективності та прибутковості виробництва, що стимулюватиме зростання грошових доходів суб'єктів господарювання і заощаджень населення.

Мета курсової роботи: висвітлення організаційної функції центрального банку України - Національного банку, розкрити основне завдання НБУ, функції та операції, визначити зміст, цілі та місце грошово-кредитної політики НБУ в загальнодержавній соціально-економічній політиці, дати характеристику фінансових інструментів реалізації монетарної політики, основні засади грошово-кредитної політики. Необхідно звернути увагу на такі питання:

1) статус і функції центральних банків;

2) склад правління НБУ;

3) нагляд і контроль НБУ за діяльністю комерційних банків.

1 ЦЕНТРАЛЬНІ ЕМІСІЙНІ БАНКИ

1.1 Статус центральних банків

В усіх країнах центральне місце в організації фінансової системи відводиться центральному банку, який створює сприятливі умови для функціонування цієї системи через забезпечення макроекономічного аспекту стабільності цін, грошей і надійності банківського сектору. Цим самим формується одна з найважливіших передумов процвітання держави і людини - здорова банківська система, яка відіграє визначальну роль у перетворенні заощадження різних секторів економіки на найвигідніші види національних інвестицій.

Процес створення центральних банків тісно пов'язаний із процесом демонетизації золота і переходом від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу кредитно-паперових грошей.

Створення центральних банків відбувається двома шляхами: еволюційний шлях та створення центрального банку на основі спеціального закону, котрий надає особливого статусу новоствореному банку з моменту його заснування.

Правове становище центральних банків, їхній статус у розвинутих країнах визначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу основним правовим актом, який регламентує діяльність центральних банків, є акт вищої юридичної сили - закон. У законах про банки визначаються їхня структура, основні завдання, функції та компетенція, порядок взаємовідносин з органами законодавчої і виконавчої влади, державними органами управління, а також повноваження держави щодо суб'єктів банківської системи та ін. Закон закріплює повноваження центрального банку як державного емісійного центру. У правових актах, які визначають статус центральних банків, закріплюються також їхні владні повноваження у сферах регулювання грошового обігу, валютних операцій, функціонування кредитної системи тощо.

Центральні банки можуть бути за формою власності державними або акціонерними. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії капітал центральних банків повністю належить центральним банкам. У деяких країнах держава володіє лише частиною капіталу (Бельгія, Японія). У США акціонерами центрального банку (федеральних резервних банків) є тільки комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головну роль у формуванні органів управління центрального банку.

Суттєво різняться в окремих країнах зміст та форми взаємовідносин і взаємозв'язків між центральними банками та існуючими гілками влади. В економічній літературі виділяються дві моделі таких взаємин. Перша - центральний банк виступає агентом уряду (міністерства фінансів) і провідником його грошово-кредитної політики. Друга - центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у грошово-кредитної політики без будь-якого впливу з боку урядових органів. Однак на практиці ці моделі у «чистому вигляді» не функціонують. У більшості країн існують проміжні моделі, які передбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком та певний ступінь його незалежності.

Законодавчо лише п'яти країн - США, Німеччини, Швейцарії, Швейцарії та Нідерландів - передбачає підпорядкування центральних банків парламентам. У більшості держав світу центральні банки підпорядковуються казначейству або міністерству фінансів.

У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких інших країн передбачено, що міністерство фінансів має право видавати інструкції центральним банкам. Проте такі випадки є надзвичайно рідкісними.

У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядкування центральних банків безпосередньо парламентам, за допомогою відповідних процедур можливе прийняття рішень, якими органами виконавчої влади зобов'язуються сприяти центральним банкам у розв'язанні певних проблем, у здійсненні грошово-кредитної політики. Крім цього, законодавство деяких країн передбачає звітність центральних банків перед парламентами. Наприклад, Федеральна резервна система США подає Конгресу США звіт про свою діяльність двічі на рік. Центральні банки Німеччини і Японії подають звіти у свої парламенти щорічно.

Основні етапи розвитку центральних банків.

Виникнення перших центральних банків:

1668 р. - Центральний банк Швеції;

1694 р. - ЦБ Англії;

1816 р. - ЦБ Норвегії;

1860 р. - ЦБ Росії;

1875 р. - ЦБ Німеччини;

1880 р. - ЦБ Франції;

1893 р. - ЦБ Італії.

У 1920 році була прийнята Міжнародна фінансова конвенція, відповідно до якої всі країни світу повинні були організувати свій центральний банк.

40-ві - 70-ті рр. ХХ ст. - країни Азії, Африки, Латинської Америки створили центральні банки.

1.2 Функції центральних банків

Центральні банки інших країн з ринковою економікою покликані бути емісійним центром держави, банком уряду, органом державного регулювання і нагляду, органом монетарного та валютного регулювання економіки. Виконуючи свої функції вони впливають на всі сторони економічного життя країни і передусім забезпечує стабільність національної грошової одиниці.

Центральний банк країни виконує такі функції:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти ;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів , у тому числі між банками;

7) визначає напрямки розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

11) здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз і прогнозування;

13) представляє інтереси держави в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію центрального банку на здійснення валютних операцій;

15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

18) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі центрального банку;

19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи;

20) визначає особливості функціонування банківської системи в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

21) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконанням своєї функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності. Як і центральні банки інших країн з ринковою економікою, НБУ покликаний бути емісійним центром держави, банком уряду, органом державного регулювання і нагляду, органом монетарного та валютного регулювання економіки. Виконуючи свої функції, НБУ впливає на всі сторони економічного життя країни і передусім забезпечує стабільність національної грошової одиниці. Для цього НБУ як центральний банк держави здійснює регулювання обсягу грошової маси, застосовуючи відповідні інструменти, а саме: визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків; процентну політику; рефінансування комерційних банків; операції з цінними паперами на відкритому ринку; депозитну політику; управління золотовалютними резервами; регулювання імпорту й експорту капіталу.

НБУ належить виключне право введення в обіг (емісії) банкнот і монет. Національний банк розробляє дизайн грошових знаків, встановлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки. Забезпечення економіки готівковими грошима здійснюється через мережу територіальних управлінь НБУ на замовлення комерційних банків. Функція НБУ як банку держави полягає в тому, що він зберігає кошти державного бюджету України та позабюджетних фондів, здійснює розрахункове обслуговування центральних органів влади, веде рахунки Державного казначейства, бере участь в обслуговуванні державного боргу шляхом розміщення державних цінних паперів, їх погашення та виплати доходу за ними.

Як головний орган валютного регулювання і контролю НБУ видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій, визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями, здійснює контроль за діяльністю банків та інших установ на валютному ринку. З метою забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності національної грошової одиниці НБУ проводить дисконтну та девізну валютну політику і застосовує в необхідних випадках валютні обмеження. Згідно з основними засадами грошово-кредитної політики НБУ здійснює формування золотовалютних резервів і управляє резервами, складає платіжний баланс, здійснює його аналіз і прогнозування.

НБУ забезпечує безперебійну роботу платіжної системи, встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб, відіграє провідну роль у процесі створення та впровадження системи електронних платежів (СЕП). Із січня 1994 р. Національний банк України запровадив автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних комп'ютерних технологій, до якої нині залучена вся банківська система України. НБУ організовує та регламентує міжбанківські розрахунки через СЕП, бере участь у здійсненні розрахунків, гарантує надійність і безпеку СЕП, здійснює нагляд за платіжною системою, реалізує програму розвитку національної системи масових електронних платежів.

Одна з важливих функцій НБУ - представляти інтереси України у взаємовідносинах із центральними банками інших держав, з міжнародними фінансовими організаціями. НБУ тісно співробітничає з Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком та Європейським банком реконструкції та розвитку, Банком міжнародних розрахунків у Базелі, центральними банками Німеччини, Нідерландів, Австрії, Великобританії, Франції, Польщі, Угорщини, Словаччини, Фінляндії, США, а також з провідними комерційними банками Західної Європи та США з питань монетарної політики, організації банківського нагляду, банківської статистики, складання платіжного балансу, впровадження прийнятих у міжнародній практиці систем розрахунків та міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, має кореспондентські відносини з понад 40 іноземними банками.

2 МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА НБУ

2.1 Склад правління НБУ

Структура Національного банку України будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. Національний банк в межах, визначених законодавством, самостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує статути та положення.

Вілії (територіальні управління) Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти, діють від імені Національного банку в межах отриманих від нього повноважень. Завдання і функції філій Національного банку визначаються Положенням, що затверджується Правлінням Національного банку.

На сьогодні існуючу організаційну структуру Національного банку України можна розглядати в наступних розрізах:

1) Центральний апарат Національного банку України;

2) Підрозділ при Національному банку України;

3) Філії (територіальні управління) Національного банку України;

4) Структурні одиниці (підрозділи) і спеціалізовані підприємства Національного банку України.

Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 цього Закону та здійснює управління діяльністю Національного банку.

Повноваження Правління Національного банку приймає рішення:

1) щодо економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності національної валюти;

2) про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;

3) про диверсифікацію активів Національного банку та їх ліквідності;

4) щодо лімітів позабалансових зобов'язань Національного банку;

5) про формування резервів та покриття фінансових ризиків Національного банку;

6) щодо розподілу прибутку та порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України;

7) щодо мінімального розміру золотовалютних резервів Національного банку;

8) про встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;

9) про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку;

10) про умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України;

11) про встановлення економічних нормативів для банків;

12) про розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків;

13) про застосування заходів впливу до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється Національним банком відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність";

14) про створення та ліквідацію підприємств, установ Національного банку;

15) про участь у міжнародних фінансових організаціях;

16) про купівлю та продаж майна для забезпечення діяльності Національного банку;

17) щодо встановлення плати за надані відповідно до закону послуги (здійснені операції).

Правління Національного банку також:

1) подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік та інші документи і рішення відповідно до статті 9 цього Закону; на вимогу Ради Національного банку надає для інформування бухгалтерські, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи України, необхідні для виконання її завдань;

2) визначає організаційні основи та структуру Національного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств та установ;

3) затверджує штатний розпис Національного банку та форми оплати праці;

4) установлює порядок надання банківських ліцензій банкам, інших ліцензій юридичним особам на здійснення окремих банківських операцій, а також інших ліцензій та дозволів у випадках передбачених законом;

5) видає нормативно-правові акти Національного банку;

6) затверджує Регламент Правління Національного банку.

Очолює Правління Національного банку Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку. Заступники Голови Національного банку за посадою.

Голова Національного банку призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п'ять років. У разі не затвердження Верховною Радою України кандидатури, запропонованої Президентом України, питання керівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України "Про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України". Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів. Голова Національного банку звільняється з посади Верховною радою України за поданням Президента України у таких випадках:

1) закінчення строку повноважень;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;

3) у зв'язку з заявою про відставку за політичними або особистими причинами, поданою у письмовому вигляді та прийнятою Президентом України;

4) смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісно відсутньою;

5) припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;

6) за поданням Президента України в межах його конституційних повноважень.

Голова Національного банку:

1) керує діяльністю Національного банку;

2) діє від імені Національного банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади, з фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями;

3) головує на засіданнях Правління національного банку;

4) підписує протоколи, постанови Правління Національного банку, накази та розпорядження, а також угоди, що укладаються Національним банком;

5) розподіляє обов'язки між заступниками Голови Національного банку;

6) видає розпорядчі акти, обов'язкові до виконання усіма службовцями Національного банку, його підприємствами, установами;

7) приймає рішення з інших питань, що стосуються діяльності Національного, крім віднесених до виключної компетенції Ради Національного банку відповідно до цього Закону;

8) одноосібно несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку.

Голова Національного банку має одного першого заступника та трьох заступників, які призначаються та звільняються ним за погодженням з радою Національного банку.

Директори департаментів Національного банку призначаються та звільняються з посади Головою Національного банку відповідно до законодавства України про працю.

До складу Ради Національного банку входять члени Ради Національного банку, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного банку за посадою.

Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь в галузі економіки та фінансів і при цьому має досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах центральної виконавчої влади України або банківській установі, чи наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою.

Чергове призначення членів Ради Національного банку здійснюється не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку повноважень попередньо призначених членів Ради Національного банку.

Строк повноважень членів Ради Національного банку - сім років, крім Голови Національного банку, який входить до складу Ради Національного банку на строк здійснення ним повноважень за посадою.

Засідання Ради Національного банку проводяться не менше одного разу на квартал. Позачергові засідання Ради Національного банку скликаються Головою Ради Національного банку за його власною ініціативою або Радою Національного банку за нагляданням не менше однієї третини від загальної кількості її членів , а також за вимогою голови Національного банку України. Члени Ради Національного банку сповіщаються про засідання не пізніше, як за п'ять календарних днів до дня його проведення.

Матеріали засідань Ради Національного банку оформлюються у вигляді протоколів та рішень і підписуються головуючим на засіданні. Рішення Ради Національного банку щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пунктами 4-8, 11 статті 9 цього Закону є обов'язковими для виконання Правлінням Національного банку. Рекомендації Ради Національного банку розглядаються Правлінням Національного банку протягом п'яти робочих днів. За результатами такого розгляду Правління Національного банку зобов'язане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь. Рада Національного банку не має права втручатися в оперативну діяльність Правління Національного банку. У разі, коли рада Національного банку застосовує відкладальне вето щодо рішення Правління, таке рішення набирає чинності лише при його підтвердженні двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку не пізніше п'ятиденного строку від дня застосування вето. Якщо рішення своєчасно не підтверджується , воно вважається таким, що не набрало чинності. У разі коли рішення Правління Національного банку набрало чинності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, його дія зупиняється на період розгляду Правління Національного банку відкладального вето.

Рішення Ради Національного банку підлягають оприлюдненню, крім випадків, коли такі рішення становлять державну, банківську або службову таємницю відповідно до закону. Членам Ради Національного банку забороняється розголошувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв'язку із здійсненням ними своїх повноважень відповідно до Регламенту.

2.2 Регулювання грошово-кредитної політики

Головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. У літературі застосовується кілька підходів до визначення грошово-кредитної політики. Найбільш повним та точним визначенням поняття грошово-кредитної політики є наступне - це комплекс взаємопов'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк.

Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на основних критеріях макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Щорічно Національний банк інформує Верховну Раду України про напрями грошово-кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком на наступний рік і на більш тривалий період.

Сутність грошово-кредитної політики полягає у зміні пропозиції грошей, тобто збільшення пропозиції в період спаду для заохочення витрат і зменшення - під час інфляції для зменшення витрат. В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки - Міністерство фінансів, Міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговий баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні. Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст.100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Для з'ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято називати цілями монетарної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні і тактичні. Стратегічними звичайно є цілі, що визначені, як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання виробництва, зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їхню частину. Держава вцілому має у своєму розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для розв'язання таких завдань. Проте за допомогою заходів лише монетарної політики одночасно досягти всіх указаних цілей неможливо через специфіку її інструментарію. Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін або погашення інфляції. Проте щоразу виникає складна проблема узгодження стратегічних цілей монетарної та загальноекономічної політики. Потрібно, щоб у загальноекономічній політиці стабілізація цін була визнана пріоритетною, а монетарна політика мала орієнтацію на забезпечення економічного зростання. Якщо ж такого збігу немає, то центральному банку доводиться або змінювати свою стратегічну ціль, або відстоювати її ціною загострення відносин із структурами виконавчої, а то й законодавчої влади. У 1994-1996 рр. НБУ, усвідомивши свою особливу відповідальність за стан монетарної сфери, почав послідовно відстоювати свою стратегічну ціль подолання інфляції та стабілізацію цін. Проте ця ціль не була належним чином узгоджена з іншими стратегічними цілями економічної політики. Уряд та Верховна Рада, визнаючи на словах антиінфляційну стратегію НБУ, фактично не залучили інструментів конкурентної та структурної політики, гальмуючи процеси приватизації та реструктуризації виробництва. Цілі економічного зростання не були підтримані немонетарними заходами, що призвело до хронічного падіння виробництва, зайнятості, поглиблення платіжної кризи, погіршення фінансового стану економіки на фоні істотного зниження темпів інфляції, забезпеченого переважно монетарними заходами НБУ.

Проміжні цілі монетарною політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Деякі економісти до проміжних цілей відносять вибір не тільки напряму зміни ринкової кон'юктури, а й економічних перемінних, регулюванням яких досягається вплив на стратегічні цілі. Даний підхід базується на визнанні того, що заходи монетарної політики спроможні безпосередньо впливати на зміну не тільки попиту, а й пропозиції. Характерною особливістю проміжних цілей є те, що встановлюються вони на тривалі часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані і виявити свою ефективність. Так, пожвавлення кон'юктури ринку через зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому періоді може призвести до зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці заходи активізують інвестиції і зростання виробництва, буде забезпечене зростання пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілізує їх.

Тактичні цілі - це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних перемінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може статися одне з трьох завдань: зростання стабілізація зниження. Конкретний напрям зміни економічної перемінної визначається проміжною ціллю монетарної політики та характером показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон'юктури як проміжної цілі необхідно, щоб на рівні тактичних цілей грошова маса зростала, а процентні ставки знижувалися. За показник грошової маси вибираються базові гроші, оскільки саме цей показник перебуває у повному розпорядженні центрального банку. Характерними ознаками тактичних цілей є їхня короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку, багатоаспектність, єдність. Ці особливості істотно ускладнюють вибір та механізми реалізації тактичних цілей. Якщо зміна маси грошей впливає на зміну сукупного попиту і зачіпає всю макроекономіку. То зміни процентної ставки та валютного курсу можуть впливати не тільки на сукупний попит, а й на інтереси певних груп економічних суб'єктів і зумовлює структурні зміни в економіці. Залежно від економічних перемінних та пов'язаних з ними тактичних цілей визначаються методи монетарної політики. Вибір методів та інструментів є прерогативою центрального банку.

Регулювання грошово-кредитного ринку здійснюється з використанням таких інструментів, як:

1) визначення норм обов'язкових резервів;

2) процентну політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) операції з цінними паперами на відкритому ринку;

5) підтримання курсу національної валюти;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу.

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Обов'язковому резервуванню підлягають усі залучені та обліковані на балансу банку кошти юридичних і фізичних осіб як у національній, так і в іноземній валюті, за винятком кредитів, залучених від інших банків та іноземних інвестицій, отриманих від міжнародних фінансових установ. Обов'язкове резервування здійснюється відповідно до Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України від 27 червня 2001 року. Формування обов'язкових резервів здійснюється в процентному відношенні до зобов'язань у цілому за зведеним балансом банку - юридичної особи, включаючи філії. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку (проценти на обов'язкові резерви не нараховуються). НБУ для різних видів зобов'язань може встановлювати диференційовані нормативи обов'язкового резервування залежно від:

1) природи зобов'язань (депозити, ощадні вклади, кошти в розрахунках, поточні рахунки клієнтів, рахунки бюджетних організацій тощо);

2) строку зобов'язань або пасивів (короткострокові пасиви, довгострокові пасиви).

Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації) зменшиться розмір депозитів банківської системи і загальної маси грошей в обігу.

Якщо уряд проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційного банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збільшення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу. Визначення норм обов'язкових резервів - досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому у країнах з ринковою економікою цей інструмент використовується з певними обмеженнями і зрідка. Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.

За недотримання банком нормативу обов'язкового резервування протягом календарного року НБУ може застосовувати такі заходи впливу:

1) за один випадок - письмове застереження щодо необхідності безумовного дотримання нормативу;

2) за другий випадок - штраф у розмірі одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.

У разі недотримання нормативу більш ніж тричі протягом півріччя операційне або територіальне управління НБУ подає клопотання Генеральному департаменту банківського нагляду НБУ щодо обмеження чи припинення здійснення операцій банку із залучення коштів від фізичних та/або юридичних осіб.

Рефінансування комерційних банків тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як "кредитора в останній інстанції". Рефінансування комерційних банків здійснюється згідно з "Положенням про механізм рефінансування банків України" від 28 лютого 2002 року №82.

Механізми рефінансування банків:

1) через операції на відкритому ринку;

2) надання стабілізаційного кредиту.

Національний банк здійснює операції на відкритому ринку через:

1) рефінансування банків на строк до 14 днів;

2) рефінансування банків на строк до 365 днів;

3) використання постійно діючої лінії рефінансування для надання банкам кредитів "овернайт".

Комерційні банки звертаються за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний. Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.

НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі-продажу державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків. Регулюючи процес облікового і ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.

Національний банк здійснює рефінансування банків через операції на відкритому ринку тільки під забезпечення (крім кредиту "овернайт") державних цінних паперів, векселів суб'єктів господарської діяльності - резидентів України і векселів Державного казначейства України. Що враховані банком за дисконтною ставкою, не нижчою, ніж облікова ставка Національного банку та під заставу майнових прав, що виникли в банку в результаті укладення кредитного договору між ним та відповідним суб'єктом господарської діяльності.

Національний банк в окремих випадках може здійснювати рефінансування банків під забезпечення векселів нерезидентів України, авальованих іноземними банками з рейтингом, не нижчим, ніж "інвестиційний клас". У разі надання під забезпечення кредиту Національного банку векселя нерезидента України вексель має бути перекладений українською мовою та засвідчений нотаріально у встановленому чинним законодавством України порядку Національний банк може прийняти рішення про підтримування ліквідності банку через відповідні механізми рефінансування, якщо банк дотримується таких основних вимог:

1) має ліцензію НБУ на здійснення відповідних банківських операцій;

2) термін діяльності - не менше ніж один рік;

3) має у своїй власності активи, які можуть бути прийняті в заставу;

4) виконує зобов'язання щодо таких економічних нормативів: мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1), адекватності основного капіталу (Н3), поточної ліквідності (Н5) з урахуванням установленого нормативно-правовими актами Національного банку перехідного періоду для нарощування капіталу згідно з розробленими банками програмами капіталізації;

5) сформував резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями відповідно до встановлених обсягів;

6) здійснює своєчасне погашення одержаних від Національного банку кредитів.

Національний банк може приймати рішення щодо рефінансування банку, після детального аналізу платоспроможності банку та якщо:

1) прострочені та сумнівні кредити в портфелі банку становлять до 10% від суми кредитного портфеля;

2) у кредитному портфелі банку кредити, що надані іншим банкам на міжбанківському ринку, не перевищують 5%.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі-продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів. За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси. НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банках зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів. Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери у банків, підприємств, населення. Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж - вилучення їх з обігу. Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому можуть активно застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.

Об'єктом операцій центральних банків на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність та користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів. Які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів. Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для застосування. Біржові операції з купівлі/продажу державних цінних паперів на відкритому ринку здійснюється НБУ шляхом участі в торгах на організаторах торгівлі цінними паперами, які офіційно зареєстровані відповідно до чинного законодавства України. У разі потреби здійснити операції з купівлі/продажу цінних паперів відповідальний працівник Департаменту монетарної політики НБУ готує заявку на купівлю державних цінних паперів, або продаж державних цінних паперів, що перебувають у власності Національного банку, у якій зазначаються кількість, код, балансова вартість і ціна купівлі та продажу і яка підписується директором департаменту монетарної політики або його заступником. Копія заявки передається до депозитарію Національного банку для блокування державних цінних паперів на блокувальних рахунках депозитарного обліку в установленому порядку. Після блокування державних цінних паперів у Депозитарії Національного банку підписана заявка засобами програмно-технологічного забезпечення проведення торгів надсилається до організатора торгівлі державними цінними паперами до початку операційного дня організатора торгівлі. Протягом операційного дня організатора торгівлі Департамент монетарної політики може змінювати свої заявки з купівлі/продажу державних цінних паперів. У разі задоволення заявок під час торгів Національний банк отримує від організатора торгівлі відповідні документи, що засвідчують проведену операцію купівлі/продажу. Біржова угода про продаж державних цінних паперів уважається виконаною за умови проведення грошових розрахунків за нею. У разі здійснення операції з продажу державних цінних паперів Департамент монетарної політики надає розпорядження з фінансових питань до Операційного управління щодо відображення вилучених з обігу емісійних коштів на меморандних рахунках відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку НБУ. Якщо Національний банк здійснив операцію з купівлі державних цінних паперів, то відповідно до розпорядження з фінансових питань Департаменту монетарної політики Національного банку кошти перераховуються продавцю в строк, визначений правилами проведення торгів організатора торгівлі цінними паперами з одночасним відображенням на меморандних рахунках.

З метою підтримання ліквідності банків і регулювання грошово-кредитного ринку Національний банк може здійснювати позабіржові операції з купівлі/продажу державних цінних паперів, казначейських зобов'язань та боргових зобов'язань, на відкритому ринку. Ініціатором такої операції, як правило є сторона, яка зацікавлена в терміновому проведенні операції з купівлі продажу таких цінних паперів. У разі звернення банку до Національного банку про здійснення позабіржової операції з купівлі/продажу цінних паперів відповідальний працівник Департаменту монетарної політики Національного банку, виходячи зі стану грошово-кредитного ринку, готує на розгляд керівництва Департаменту монетарної політики Національного банку пропозицію (доповідну записку) щодо можливості проведення такої операції.

У разі прийняття позитивного рішення про проведення такої операції та укладення відповідної угоди здійснюються:

1) подання депозитарних документів до Депозитарію Національного банку та перереєстрація прав власності на державні цінні папери в порядку, визначеному нормативно-правовими актами Національного банку з питань депозитарної діяльності;

2) фізична поставка казначейських зобов'язань та інших боргових зобов'язань, визначених правлінням Національного банку;

3) перерахування коштів на кореспондентський рахунок банку-продавця.

З метою забезпечення збалансованості між пропозицією грошових коштів та попитом на них Національним банком України у червні 2002 року було проведено стерилізаційні операції з використанням депозитного сертифікату Національного банку України. За результатами роботи одного аукціону було вилучено з обігу коштів на суму 0,3 млрд. грн., а середньозважена процентна ставка за депозитними сертифікатами, випущеними в обіг, становила 2,43% річних. В якості мобілізуючих інструментів НБУ застосував операції "зворотного" РЕПО, здійснюючи із свого портфеля продаж процентних облігацій внутрішньої державної позики (ПОВДП) із зобов'язанням викупити їх через певний період. Наявність у портфелі НБУ значної суми реструктуризованих Урядом до 2010 року боргових зобов'язань спонукала розробити порядок двостороннього котирування цих цінних паперів. Використовуючи зазначені мобілізаційні інструменти, НБУ вилучив з обігу коштів на загальну суму 2,3 млрд. грн., у тому числі за рахунок операцій "зворотного" РЕПО на суму 0,4 млрд. грн., продажу державних цінних паперів з портфеля Національного банку України на умовах двостороннього котирування ПОВДП на суму 1,9 млрд. грн.

Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках з метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі. Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого валютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважуючи попит з пропозицією і відповідно підтримуючи курс національної валюти. Під час продажу валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ іноземної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення обсягу грошової маси в обігу. До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ревальвація національної валюти - це відхилення від сталого економічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздалегідь визначеного валютного коридору.

Страницы: 1, 2