РУБРИКИ

Ссавці Чернігівської област

 РЕКОМЕНДУЕМ

Главная

Валютные отношения

Ветеринария

Военная кафедра

География

Геодезия

Геология

Астрономия и космонавтика

Банковское биржевое дело

Безопасность жизнедеятельности

Биология и естествознание

Бухгалтерский учет и аудит

Военное дело и гражд. оборона

Кибернетика

Коммуникации и связь

Косметология

Криминалистика

Макроэкономика экономическая

Маркетинг

Международные экономические и

Менеджмент

Микроэкономика экономика

ПОДПИСАТЬСЯ

Рассылка

ПОИСК

Ссавці Чернігівської област

Ссавці Чернігівської област

  • Зміст
  • Вступ
  • 1. Природні умови Чернігівщини
  • 2. Видовий склад ссавців в Чернігівській області
  • 3. Відомості про чисельність і біологію основних видів ссавців
    • 3.1 Звірі-синантропи
    • 3.2 Звірі лісових масивів і зелених насаджень
    • 3.3 Звірі відкритих просторів
    • 3.4 Звірі водойм та узбереж
    • 3.5 Дикі звірі, акліматизовані в Україні
  • Висновки
  • Список літератури
Вступ

Коли після важкої праці виїжджаєш на лоно природи і спостерігаєш, як усе живе жадібно підставляє себе під сонячне проміння, купається у ньому, коли дивиться на квітучі луки або обережно підступаєш до таємничого болота, слухаєш пташиний спів у лісі чи стоїш біля джерела-животоку, заворожений його невтомною роботою, - тоді особливо виразно відчуваєш, яка прекрасна Сіверська земля наша, кожен її куточок. Рідний край. Що може бути дорожчим для людини?

Кожного разу нас охоплює щире і радісне відчуття духовного та морального задоволення від спілкування з дивовижним і прекрасним світом природи, що оточує нас. Бо вона звеличує душу людини, збагачує її духовну культуру, виховує в ній доброту та порядність, викликає відчуття гордості за рідний край.

Видатний педагог В.О.Сухомлинський у своїй книзі “Серце віддаю дітям” відмічав, що природа є одним з найбільш благодатних джерел у вихованні дитини. “Природа стає могутнім джерелом виховання лише тоді, коли людина пізнає її, проникає думкою у причинно-наслідкові зв'язки...”

Тваринний світ -- одна з основних складових частин природного середовища і природних багатств нашої країни.

Ссавці, або звірі, становлять велику й різноманітну групу серед тваринного світу нашої країни. Вони живуть скрізь, де є для них їжа та сприятливі умови життя: у лісах, на луках, гірських масивах, у морях, на узбережжях водойм, у сільськогосподарських угіддях, у садах і парках, житлових і господарських будівлях.

Склад диких звірів у природному середовищі, не зважаючи на іноді здавалося б однакові умови життя, неоднаковий. Він залежить від багатьох екологічних умов: особливостей деревостану, наявності чагарникових заростей, трав'янистого покриву, температурних умов, вологості повітря, висоти снігового покриву, складу ґрунту тощо.

У наш час дуже часто домінуючу роль у розселенні звірів відіграють зміни людиною природного середовища, що примушує тварин пристосовуватися до нових умов існування або мігрувати. Є тварини, які не витримують змінених умов і гинуть. Тому кількість окремих звірів у природі невелика.

Різноманітні й фізіологічні пристосування ссавців -- різна швидкість засвоювання їжі, зимова сплячка та ін.

Будова та спосіб життя ссавців визначає значення їх у житті людини. Ссавці є джерелом промислової і лікарської сировини, харчових та інших продуктів, необхідних для народного господарства. Хутрові звірі дають народному господарству цінне хутро, деяких з них розводять на звірофермах, м'ясо диких копитних використовується як їжа.

Використання диких звірів пов'язане з охороною і збагаченням нашої фауни. Рідкісні види тварин охороняються у заповідниках та інших заповідних ділянках, зникаючі види занесено до Червоної книги. Проводяться роботи, що сприяють відновленню зникаючих видів. Збагачує фауну акліматизація деяких звірів.

Для охорони тварин, особливо рідкісних і зникаючих видів, потрібно знати їх будову та спосіб життя, екологічні умови, практичне значення.

Дана тема досить актуальна, оскільки Клас Ссавці досить численний, і недостатньо вивчена, особливо для районів Чернігівської області.

Мета курсової роботи - з`ясувати видовий склад Класу Ссавці на території Чернігівської області.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких завдань:

визначити основні особливості та дати загальну характеристику природних умов Чернігівщини;

навести систематичний склад поширених видів ссавців в області дослідження;

охарактеризувати найбільш поширені види ссавців в Чернігівській області.

Об'єктом дослідження є особливості біології та поширення ссавців.

Предмет курсової роботи складає різноманітність представників класу Ссавці на території Чернігівської області.

В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення особливостей та різноманітності видового складу ссавців в межах Чернігівської області.

У процесі дослідження використовувалися формально-логічний, системного підходу, системно-функціональний, структурно-функціональний, порівняльний та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

1. Природні умови Чернігівщини

Мабуть, всім нам у дитинстві снились джунглі Амазонки, африканські савани, пампаси Південної Америки, величні вершини Гімалаїв та засніжені простори Антарктиди. Всі ми мріяли про далекі подорожі, але далеко не кожному вдалося здійснити ці мрії. А от мандрівка по краю, де ми живемо, - цілком реальна. І, головне, - не менш захоплююча. Ви не зустрінете екзотичних, велетенських квітів, не побачите пташок розміром з метелика і метелика, розміром з пташку. Та варто від'їхати трохи від міста, пройти по зелених луках, зупинитись на березі неквапливої річки, заглибитись у ліс, поглянути на стіну струнких сосен, на крислаті дуби, тонкі гілки плакучих верб, вслухатись у різноголосий хор пташиної дрібноти, що дзвенить навкруги, - і ви зрозумієте: оце і є справжня, неповторна краса, тиха, довірлива й велична.

Чернігівська область займає площу 32,9 тис. км2. 3 півночі на південь вона простягнулась майже на 220 км, а з заходу на схід - на 180 км. В геоструктурному відношенні північна частина області розміщена на схилі Воронезького щита, південна і центральна пов`язані з рифтовою зоною та північним бортом Дніпровсько-Донецької западини. Розташована область на півночі України у 2-х фізико-географічних зонах Полісся і Лісостепу, що обумовлює своєрідність її ландшафту. Майже цілком область розміщується у Придніпровській низовині, південна її частина у межах Полтавської рівнини і має переважно рівнинну, злегка хвилясту поверхню, в цілому сприятливу для господарської діяльності. Абсолютні висоти 100-220 м (максимальна відмітка 222 м біля с. Березова Гать). Переважають ерозійно-акумулятивні форми рельєфу (річкові долини, яри, балки) у поєднанні з акумулятивними (льодовикові і водно-льодовикові вали, зандрові рівнини). Виключенням є сильно еродовані території Придеснянського плато (західні відроги Середньо-російської височини), численні лесові “острови” у північній та південно-східній частинах області, а також болота і знижені та перезволожені землі давніх річкових та прохідних долин (Замглай, Смолянка та інші).

Клімат області помірно-континентальний, з досить теплим літом та порівняно м'якою зимою. Північна частина області розташована у помірно теплій вологій агрокліматичній зоні (до 650 мм опадів на рік), а південна - у теплій, недостатньо зволоженій зоні (до 450 мм опадів на рік). Кордон між агрокліматичними зонами майже відповідає зональному кордону “Полісся - Лісостеп”. Середня температура січня від -7° до -8° С, а липня +19...+19,5" С. Довготривалість безморозного періоду в області становить: у повітрі - 160 - 180 днів, на ґрунті - 140 -150 днів. Більшість опадів випадає у теплий період року. Серед несприятливих природних процесів, які негативно впливають на сільське господарство, найбільший вплив мають суховії, які частіше трапляються у травні та серпні і тривають 5-9 днів, а також посухи, які також бувають у ці ж місяці, але не щорічно (через 2 - З роки). Інколи трапляються зливи інтенсивністю 3 - 4 мм опадів на хвилину [1,4].

Водну сітку області складають 196 річок довжиною понад 10 км та 1065 річок довжиною менше 10 км. Загальна річкова мережа області становить 8480 км. Головна водна артерія області - річка Десна з основними притоками: Сеймом, Остром, Сновом, Удаєм. Середньорічний стік річок складає 29,4 км3 . Біля 65% стоку річок проходить у період весняної повені, в середині літа та восени. В області є понад 1800 озер, ставків та водосховищ, водна поверхня яких складає близько 0,3% площі області.

Значні на Чернігівщині земельні ресурси, 62% її площі займають сільськогосподарські угіддя, в тому числі 1454,7 тис. га ріллі, 320,5 тис. га - сіножаті, 240,8 га - пасовища, 22,3 % площі (710,5 га) - це ліси, з яких ліси першої групи 40%, а другої - 60% від загальної площі лісів.

У Чернігівській області є майже всі типи ґрунтів, які характерні для Полісся та Лісостепу України. Найбільш розповсюджені дерново-підзолисті грунти (680 тис. га); сірі, темно-сірі лісові та близькі до них опідзолені чорноземи, які займають 508 тис. га; малогумусні вилужені чорноземи, що займають 113,4 тис. га, атипові для Лісостепу малогумусні чорноземи - 272 тис. га. Ґрунти лучного, болотного ряду, а також торфові ґрунти розповсюджені окремими ділянками і разом складають близько 840 тис. га. Для поліпшення сільськогосподарської продуктивності ґрунтів в області осушено біля 230 тис. га перезволожених земель та зрошується біля 15 тис. га угідь.

Рослинність Чернігівщини у природному стані збереглася лише приблизно на 1/3 території, переважно у поліській частині області, у вигляді лісів, трав'яного покриву луків і болотної рослинності. У лісах на півночі області переважає сосна звичайна (73%), а на півдні - дуб звичайний (44).

За ландшафтними особливостями Чернігівщина поділяється на З фізико-географічні провінції: Чернігівське і Новгород-Сіверське Полісся та Лівобережно-дніпровська лісостепова провінція (Маринич, 1993).

Чернігівське Полісся охоплює близько 13 тис. км2 у північно-західній частині області і являє собою слабохвилясту піщану рівнину морено-льодовикового походження з розповсюдженими тут боровими та суборевими лісами. Рілля займає тут близько 42% площі. Для нього характерна наявність незначно піднятих лесових "островів", які складаються з лесових суглинків та рис, притаманних північно-лісостеповим еродованим ландшафтам. Чисельні пониження (давні річкові та прохідні долини ) досить заболочені.

Новгород-Сіверське Полісся площею 5,5 тис. км2 займає північно-східну частину області. Основу його складає Придеснянське лесове ерозійно-денудаційне плато з численними глибокими ярами, які врізані до корінних крейдяних порід. Є тут і карстові заглибини. Рілля тут займає близько 45% площі.

На півдні області 7,3 тис. км2 займають ландшафти понижених слабкохвилястих древньоалювіальних лесових рівнин (Дніпровські тераси) з численними лощинами, балками і западинами (степові блюдця). Близько 73% площі становить рілля [1,6].

Південний схід області являє собою незначно підняту, глибоко розчленовану річковими долинами, ярами та балками лесову рівнину (Полтавське плато). Майже всі придатні землі тут займає рілля (до 86 % площі).

Геоботанічне районування дуже нагадує фізико-географічне. Геоботаніки поділяють область таким чином (Андрієнко, 1976):

І. Область Європейська широколистянолісова

Провінція Східноєвропейська

Підпровінція Поліська

Округ Чернігівсько-Новгород-Сіверський (Східнополіський) дубово-соснових лісів

Райони : 1. Ріпкінсько-Добрянський соснових лісів зелено-мохових, евтрофних відкритих боліт, торф'янистих та болотистих лук

2. Городнянський дубово-соснових і соснових лісів, евтрофних осокових та осоково-гіпнових боліт

3. Щорсько-Семенівський соснових зеленомохових лісів та евтрофних боліт

4. Н.-Сіверсько-Понорницький дубово-соснових лісів, дубових лісів та заплавних лук

5. Чернігівсько-Сосницький дубово-соснових та дубових лісів і справжніх лук

6. Остерський соснових лісів, зеленомохових та лишайникових, евтрофних осокових боліт та справжніх лук

7. Олишівсько-Коропський дубових лісів ліщинових,

справжніх лук та евтрофних боліт

2. Область Європейсько-Сибірська лісостепова

Провінція Східноєвропейська

Підпровінція Лівобережнопридніпровська

Округ Бахмацько-кременчуцький терасових лучних степів, терасових дубово-соснових лісів, заплавних лук, евтрофних боліт та лучно-галофітної рослинності

Райони : 8. Баришивсько-Бориспільський широколистяних та сосново-дубових лісів, галофільно-лучної рослинності, низинних боліт

9. Бобровицько-Бахмацький галофітної рослинності, лучних степів, низинних боліт і в'язово-дубових лісів

Округ Роменсько-Полтавський лучних степів, дубових, дубово-грабових та дубово-соснових лісів, евтрофних боліт

Райони: 10. Прилуцько-Роменський лучних степів, дубових та грабово-дубових лісів, заплавних лук та низинних боліт.

Згідно “Зоогеографічного районування України" область поділяється таким чином:

Область Палеарктична

Підобласть Бореальна Європейсько-Сибірська

Провінція Євронейсько-Західносибірська лісова

Округ Східноєвропейський

Район Мішаною лісу та лісостепу

Ділянка Східноєвропейського мішаного лісу

Підділянка Східного (Чернігівського та Н.-Сіверського) Полісся

Ділянка Східноєвропейського листяного лісу і лісостепу

Підділянка Лівобережна

Рослинний світ Чернігівщини включає понад 900 видів судинних рослин, що становить біля 18,4 % від загальної кількості судинних рослин, поширених в Україні. Для охорони, збереження і відтворення рідкісних та зникаючих видів рослин, тварин, ландшафтів, цінних природних комплексів, які мають значну наукову, історичну, екологічну та естетичну цінність, в області природно-заповідний фонд нараховує 642 об'єкти загальною площею понад 127748 га, що складає 4,04 % всієї площі області (за даними 2000 р.).

2. Видовий склад ссавців в Чернігівській області

Тваринний світ характеризується ще більш багатим видовим складом, який становить близько 41% від загальноукраїнського. Так, на Чернігівщині поширені ссавці до 48 видів.

Таблиця 1 Найбільш поширені види Чернігівської області

Ряд

Родина

Вид

Ряд Комахоїдні -- Insectivora.

Родина Їжакові - Erinaceidae

Їжак звичайний (Erinaceus europaeus)

Родина Кротові - Talpidae підродина хохулі -- Desmaninea

Хохуля звичайна (Desmana moschata)

Родина Землерийкові - Soricidae

Бурозубка мала (Sorex minutus)

Родина Землерийкові - Soricidae

Кутора (Neomys)

Ряд Рукокрилі -- Chiroptera

Нічниця (Myotis), вечірниця (Nyctalus)

Ряд Гризуни -- Rodentia

Родина Білячі - Sciuridae

Білка звичайна - Sciurus vulgaris

Родина Мишачі - Muridae

Миша хатня (Mus musculus)

Родина Мишачі - Muridae

Миша жовтогорла (Apodemus flavicollis)

Родина Мишачі - Muridae

Миша лісова (Apodemus syluaticus)

Родина Мишачі - Muridae

Миша польова (Apodemus agrarius)

Родина Хом'якові -- Cricetidae

Полівка водяна (Articola coypus)

Родина Хом'якові -- Cricetidae

Ондатра (Ondatra zibethica)

Родина Боброві - Castoridae

Річковий бобер (Castor fiber)

Ряд Хижі - Carnivora

Родина Собачі - Canidae

Вовк сірий (Canis lupus)

Родина Собачі - Canidae

Лисиця звичайна (Vulpes vulpes)

Родина Куницеві - Mustelidae

Горностай (Mustela еrtіnеа)

Норка європейська (Mustela lutreola)

Ряд Парнокопитні -- Artiodactyla

Підряд Нежуйні - Nonruminanti, родина Свині (Suidae)

Дика свиня - Sus scrofa

Підряд Жуйні - Ruminantia, родина Олені (Cervidae)

Лось (Alces alces)

Родина Олені (Cervidae)

Козуля (Capreolus capreolus)

Родина Олені (Cervidae)

Плямистий олень (Cervus nippon)

Родина Олені (Cervidae)

Благородний олень (С. elaphus)

Родина Порожнисторогі (Bovidae)

Зубр (Bison bonasus)

3. Відомості про чисельність і біологію основних видів ссавців

3.1 Звірі-синантропи

Бурозубки

Незважаючи на те, що бурозубки часто оселяються поруч з людиною, побачити їх майже неможливо. Вони ведуть дуже потайний спосіб життя.

Бурозубки -- невеликі, схожі на мишу звірки з ряду комахоїдних. Тіло в них струнке, завдовжки близько 7 см.

Серед найхарактерніших ознак бурозубок особливо виразні конусоподібна голова, яка закінчується тоненьким видовженим, рухливим хоботком, та бурі, іноді червонуваті хижі зуби, за що тварини дістали свою назву.

Маленькі короткі вуха ледве помітні з хутра. Густий, м'який бархатистий волосяний покрив цих звірків, як і у всіх підземних тварин, короткий, оксамитово-чорний або темно-коричневий з іржастим відтінком по боках тіла.

Оселяються бурозубки в найрізноманітніших місцях, але в досить затінених і з високою вологістю ґрунту. Зустрічаються в лісах, парках, на заболочених луках, уникають лише відкритих і сухих місцевостей. Дуже часто, особливо восени і взимку, заходять у сільські населені пункти, де досить звичайні в житлових будинках, у коморах, садах [7,8].

Бурозубки активні протягом усього року. Найбільшу діяльність виявляють уночі, лише дуже короткий час перебувають у гнізді.

Цікаво, що ці мініатюрні звірки переносять зиму, не впадаючи в тривалу сплячку.

Бурозубки надзвичайно хижі ссавці. Майже все своє життя вони проводять у пошуках їжі. Виключно ненажерливі, вони не можуть залишатися без їжі навіть протягом трьох годин. Це зумовлено інтенсивним обміном речовин, швидким перетравленням їжі. Температура тіла землерийок значно вища, ніж у інших ссавців, і досягає 40 °С.

Живляться бурозубки найрізноманітнішими дрібними тваринами: дощовими черв'яками, личинками і лялечками комах, метеликами, бабками. Нерідко нападають і на значно більших тварин -- мишовидних гризунів, жаб тощо. Узимку їх раціон живлення одноманітніший: під сніговим покривом у непромерзлому шарі грунту серед опалого листя відшукують зимуючих комах. Розшукуючи їжу, нерідко потрапляють у льохи, комори тощо. Але господарські продукти бурозубки не чіпають, вони поїдають тут лише зимуючих комах.

Рослинну їжу бурозубки споживають лише додатково до тваринної, частіше в зимовий період. Це -- насіння з шишок ялини та сосни, горішки липи тощо.

У зимовий період найбільш сприятливі умови для життя землерийок -- глибокі замети. Незначна глибина снігового покриву під час тривалих морозів для них згубна.

Гнізда із сухих стеблинок і корінців трав'янистих рослин, добре вистелені мохом, бурозубки будують у верхньому шарі ґрунту, в гнилих пеньках, старих норах мишовидних гризунів або під лісовою підстилкою з опалого листя.

Розмножуються, починаючи з кінця березня, протягом усього теплого періоду року. За цей час встигають дати два-три приплоди, кожного разу народжуючи 7--8 малят. Новонароджені малята безпорадні, голі, сліпі, проте вони швидко ростуть і в місячному віці вже починають споживати тваринну їжу.

Кажани

Серед ссавців нашої фауни найбільш своєрідну будову мають кажани. Належать вони до ряду рукокрилих. Кажани різко відрізняються своїм своєрідним зовнішнім виглядом від інших тварин. Найцікавішим у кажана є його крила, які утворилися з передніх кінцівок у процесі тривалого пристосування до польоту, та здатність до ехолокації.

На відміну від птахів крила кажанів мають вигляд тоненької голої шкірястої перетинки між розчепіреними, дуже видовженими чотирма пальцями передніх кінцівок, яка з'єднана із задніми кінцівками і хвостом. Рухаються крила завдяки сильним грудним м'язам, прикріпленим до добре розвиненого гребеня грудної кістки. У спокійному стані крила лежать складками по боках тіла. Коли кажани злітають, крила розправляються, і звірки, наче легкі тіні, ширяють у повітрі, причому махають крилами так часто, що тіло їх стає непомітним.

За способом життя ці види кажанів дуже схожі між собою. День вони проводять у затишних схованках, де, зачепившись кігтями задніх кінцівок за нерівності опори і загорнувшись у крила, звисають головою вниз доти поки не настануть сутінки. Літають на полювання з вечора до ранку [7,14].

Живляться різноманітними комахами -- Двокрилими метеликами, жуками, ловлячи їх у повітрі. Очі в кажанів маленькі і дуже погано бачать, орієнтуються тварини в темряві і полюють завдяки чудово розвиненим слуху і дотику.

Раз на рік, наприкінці травня -- на початку червня, самки кажанів на 45 -- 50 день вагітності народжують одного, рідко двох майже голих, сліпих, але добре розвинених малят, які міцно причіплюються до соска матері й весь період живлення материнським молоком літають разом з нею. Малята швидко розвиваються, і вже в кінці першого тижня після народження їх маса тіла збільшується вдвічі, а в місячному віці вони вже самостійно вилітають на полювання, хоч деякий час ще продовжують підгодовуватися молоком матері.

Річний цикл життя зазначених трьох видів кажанів схожий. Жодний із видів там, де є відповідні схованки, не відлітає взимку на південь. Коли зникає їжа (літаючі комахи), кажани впадають у сплячку.

Під час сплячки температура тіла кажанів дуже падає, серце скорочується не більше одного разу за годину, дихання майже припиняється. Життєві процеси підтримуються лише завдяки жировим запасам.

Кажани винищують величезну кількість комах -- один кажан знищує понад 500 комах, у тому числі небезпечних шкідників, лісових, садових польових культур.

Білка звичайна

Останні десятиріччя все частіше можна бачити лісових звірів -- білок у міських парках, в садах, приміських лісосмугах, тобто недалеко від людських осель, тому ми відносимо їх до синантропів, тобто супутників людини. Білка належить до найбільш красивих, граціозних тварин нашої фауни. Голова її невелика, округла, з широким лобом, вуха досить великі, стоячі, з китицями довгих волосків, особливо виразних узимку. Тіло витягнуте, завдовжки понад 20 см, гнучке. Задні лапки добре розвинені. Хвіст пухнастий, густо вкритий волоссям. Довжина хвоста майже дорівнює довжині тіла, лапи чіпкі, з гострими загнутими кігтями на пальцях.

Серед усіх наших лісових звірів білки найкраще пристосовані до деревного способу життя. Вони добре лазять по стовбурах дерев і можуть робити великі, затяжні стрибки.

Досить часто в пошуках їжі білки спускаються на поверхню грунту, але тут вони не такі спритні і при найменшій небезпеці вилазять на дерево.

Забарвлення хутра у наших білок досить мінливе і залежить від району поширення їх на території України та особливо від сезону року.

Верхня частина тіла влітку інтенсивно червоно-каштанова, з різними рудуватими відтінками, взимку -- димчасто-бурувато-сіра. Забарвлення карпатських білок темно-буре, майже чорне [7,22].

Живляться білки найрізноманітнішими кормами: горіхами ліщини, насінням хвойних дерев, зеленою корою та бруньками з пагонів широколистяних дерев, комахами, яйцями птахів і навіть пташенятами. Значне місце в живленні білок улітку займають ягоди та гриби.

Цікавим у живленні білок є те, що вони дуже старанно запасають на зиму корми -- жолуді, горіхи, гриби, які ховають у дуплах, під опалим листям або «консервують» -- розвішують на сучках дерев. Іноді в білчиних запасах буває до трьох і більше кілограмів добірних горіхів.

Білки -- денні тварини. Особливо діяльні вони в ранішні години.

Про наявність білок легко дізнатися по тих погризах, які залишають вони в місцях живлення.

Узимку можна побачити характерні сліди білок на снігу. Білки залишають відбитки всіх чотирьох ніг: попереду довші, зі зближеними п'ятками -- відбитки задніх, позаду коротші -- зі зближеними пальцями -- відбитки передніх ніг. Напрям ходу визначається за положенням задніх ніг. Під час стрімкого бігу сліди значно далі відстоять один від одного.

Своє гніздо білки звичайно влаштовують у дуплі дерева, вистеляючи його сухою травою, листям, мохом тощо. Усередині воно вистелено сухими стеблинками трав, мохом, пір'ям тощо.

У такому гнізді двічі на рік: перший раз -- у квітні, другий -- у кінці липня або в серпні, після 35-денної вагітності самки народжують малят. У кожному приплоді буває четверо-п'ятеро білченят. Перші дні після народження вони сліпі, голі й дуже немічні. Прозрівають лише в п'яти-тижневому віці, після чого швидко ростуть, а ще через два тижні намагаються самостійно добувати їжу. Покидають гніздо у двомісячному віці, проте і після цього ще деякий час продовжують ссати молоко матері. Дорослими стають на п'ятому місяці життя.

У зимову сплячку білки не залягають, але в люті морози та хуртовини по кілька днів сплять, не виходячи з теплого кубла.

3.2 Звірі лісових масивів і зелених насаджень

Їжак звичайний

Їжак -- найбільший звірок з ряду комахоїдних, родини їжакових. Довжина його тіла -- близько 30 см. Найголовніша особливість -- міцний голчастий панцир замість волосяного покриву, який вкриває верхню частину тіла. Голова, горло і черево вкриті жорстким, грубим хутром.

Голова витягнута, але не має рухомого хоботка, як у інших комахоїдних. У їжаків велика кількість гострих зубів, які майже не відрізняються один від одного. Тварини легко розгризають черепашки молюсків, тверді надкрила жуків тощо.

Забарвлення голок їжаків, на яких чергуються бурі та сірі смужки, добре поєднується з навколишнім середовищем. Білуватий із сірувато-палевим відтінком волосяний покрив черева різко відмежовується від інтенсивно бурих боків тіла.

Їжаки -- нічні тварини. Спеціальних кубел не будують. Більшу частину дня вони сплять у будь-яких затишних місцях, вистелених сухим листям. Надвечір, після заходу сонця, покидають схованки і до самого ранку розшукують їжу. Особливо активні їжаки в похмуру погоду. Після нічного дощу на піщаному ґрунті чітко видно численні своєрідні сліди їжаків, зовсім не схожі на сліди інших ссавців [7,26].

Їжаки живляться дуже різноманітною їжею. Переважно це комахи, їх личинки, слизуни, молюски, черв'яки. Зрідка вони поїдають жаб, ящірок, дрібних мишовидних гризунів, яких добувають з-під землі, розкопавши їхні нірки. Допомагає їм у цьому виключно тонкий нюх. З рослинної їжі охоче живляться яблуками, грушами, але ця їжа має для них другорядне значення.

Кубло для малят їжак готує в кущах, під оголеним сплетеним корінням дерев або в гнилому дереві з дуплом біля землі чи серед опалого листя. У відкритих місцевостях кубла їжаків бувають у природних заглибинах ґрунту або в покинутій старій норі інших звірів. Рідше самі риють собі неглибокі нори, що нагадують звичайну ямку.

Пізно восени, коли промерзає ґрунт і зменшується кількість кормів, у першу чергу комах, їжаки, зарившись в опале листя і згорнувшись у неміцний клубок, впадають у справжню зимову сплячку аж до березня.

У зимовій сплячці їжаки перебувають не так довго, як інші звірі. Прокидаються і стають активними тоді, коли сонце вже добре прогріє землю і повністю скінчаться нічні заморозки. У середині літа, в червні -- липні, після семитижневої вагітності самка народжує в кублі, добре вимощеному сухим листям та м'якою травою, чотири -- шість їжаченят. Вони сліпі, голі, розміром не більше 6,5 см, дуже немічні, з яскраво-рожевою шкірою, проте надзвичайно швидко розвиваються. Уже через кілька годин після народження малята прозрівають, вкриваються м'якенькими голками, а через тиждень починають лазити. У місячному віці вони вже здатні вести самостійне життя. Через два місяці досягають розміру дорослих, а в наступному році стають статевозрілими.

Завдяки своєму захисному колючому панциру їжаки майже не мають природних ворогів. Достатньо доторкнутися до їжака, як тіло звірка Дією підшкірного шару кільцевих м'язів негайно скорочується. Голову, ніжки і короткий хвіст він втягує до черева і випростовує голки, надаючи своєму тілу форми колючої кулі.

Тільки лисицям зрідка вдається примусити їжака розгорнутися, закотивши його у воду. Полюють на їжаків і пугачі, які своїми міцними лапами хапають їх, незважаючи на голки. Але пугачів настільки мало, що ймовірність нападу їх на їжаків незначна [7,28].

Знищуючи велику кількість комах-шкідників і мишовидних гризунів, їжаки, безперечно, корисні в лісовому і сільському господарстві і заслуговують на всіляку охорону.

Вечірниця руда

Серед кажанів нашої фауни одним з найтиповіших видів, які живуть у лісах, є вечірниця руда.

Зовнішня будова вечірниць зберігає загальні риси, характерні для кажанів.

Вечірниці руді досить великих розмірів, довжина тіла їх близько 8 см. Вуха короткі, товстошкірі, зібрані в складки, ледь виступають над хутром. Відстань між вухами дорівнює ширині голови.

Волосяний покрив низький, рівний, щільно прилягає до тіла. Забарвлення його рудувато-буре, з каштановим відтінком на спині і помітно світліше на череві. Голі частини вух і літальних перетинок -- темно-бурі.

Особливо легко впізнати цих кажанів у польоті по довгих, вузьких, загострених на кінцях крилах, які в процесі еволюції набули виключної досконалості. Політ їх сильний, швидкий і надзвичайно легкий, відзначається спритними раптовими поворотами, стрімкими кидками вниз.

Населяють руді вечірниці виключно мішані й листяні ліси, старі парки і сади з дуплистими деревами. Під час весняних та осінніх перельотів вони використовують, крім дупел, інші схованки: під корою старих дерев, у напівзруйнованих будівлях, на горищах тощо. Удень скупчуються іноді досить великими колоніями [7,28].

Живляться вечірниці руді різноманітними комахами, переважно великими жуками (хрущами, гнойовиками, жужелицями, вовчками тощо) і метеликами (листовійками, шовкопрядами, коконопрядами, золотогузками, совками тощо). Значне місце в їх живленні посідають також кровосисні мухи і комарі.

На полювання вилітають зі своїх денних схованок досить рано. Нерідко навіть при ясному сонячному освітленні вони вже носяться в повітрі в пошуках їжі. Наївшись, повертаються до своїх укриттів на відпочинок, але перед сходом сонця знову вилітають на полювання.

Полюють вечірниці звичайно поблизу своїх денних схованок, літаючи на узліссях, на великих галявинах серед лісу, на зрубах, над водоймами тощо.

Малят виводять у схованках, де відпочивають удень, спеціальних гнізд для цього не будують. У середині червня після близько 70-денної вагітності самки народжують найчастіше двох малят.

Вони сліпі, голі, проте тільки перші дні тримаються на тілі матері. Досить швидко вкриваються пухом і висять в укритті поруч з матір'ю. В кінці другої декади після народження починають самостійно вилітати із схованки.

У виводковий період самці вечірниці рудої тримаються ізольовано від самок і ніколи не оселяються з ними в одній схованці.

Вечірниця руда, знищуючи велику кількість комах-шкідників (за один раз може з'їсти до 30 хрущів), приносить неоціненну користь лісовому господарству. Вона одна з найкорисніших звірів нашої фауни.

Вовк сірий

Вовк сірий -- один з найбільших хижаків нашої фауни. Належить до родини собачих. Довжина його тіла понад 120 см. Самці завжди більші за самок.

Зовні вовки нагадують вівчарок, але характеризуються ознаками, що властиві тільки вовкам. Голова велика, широколоба, шия коротка, малорухома, морда масивна, видовжена. Очі ясно-коричневі, розміщені косо. Надбрівні дуги, опуклі, через що очі здаються запалими і більшими, ніж у собак. Міцний високий загривок і звичка підгинати задні ноги створюють уяву, наче спинна частина його сильного тулуба похила в напрямі до хвоста, а могутня широка грудна клітка відділяється від підібраного черева. Передні кінцівки хоч і стрункі, проте мускулисті й міцні. Рівномірно пухнастий хвіст вовк ніколи не закидає на спину, він у нього завжди висить («поліно»).

Забарвлення хутра улітку рудувате, значно темніше вздовж спини і майже до половини хвоста. Узимку у волосяному покриві зникають іржаво-рудуваті відтінки, і забарвлення набуває бурувато-сірого кольору, дещо світлішого на черевній частині.

Типові мешканці лісу, вовки здавна пристосувались і до життя в окультурених ландшафтах. Особливо улюблені місця оселення -- зарості чагарників на напівсухих болотах, серед лісового масиву [7,33].

Активні вовки переважно в сутінки та в нічні години і лише зрідка їх можна зустріти вдень. Проте там, де їх не переслідують, вони полюють і вдень.

У темряві вовки бачать значно краще, ніж інші звірі з родини собачих.

Вовк -- типовий хижак, який здобуває їжу самостійно, активно шукаючи і невтомно переслідуючи свою жертву.

Основу живлення вовків становлять дикі і свійські копитні тварини -- олені, козулі, кабани тощо.

Лігво для виведення малят вовки влаштовують у забезпечених кормовими ресурсами відлюдних місцях. Будують його в неглибокій норі, заглибині під корінням вивернутого дерева серед бурелому, в широкому кущі колючого чагарнику або в заглибині на землі серед густих очеретяних заростей, обов'язково поблизу водойми.

Раз на рік, у середині березня або на початку квітня, після 62 -- 64-денної вагітності вовчиця народжує частіше п'ять-шість сліпих, глухих, беззубих вовченят, які швидко розвиваються і вже в тритижневому віці здатні навіть виповзати з лігва. У місячному віці вони підгодовуються відрижкою, тобто дрібними шматочками проковтнутого батьками, напівперетравленого м'яса. У червні-липні старі вовки вже привчають вовченят до самостійного добування їжі.

Восени (в кінці вересня -- жовтні) у молодих вовченят молочні зуби замінюються на постійні. Із цього часу вовченята активно допомагають старим вовкам полювати.

Вовки -- небезпечні хижаки. До недавнього часу вони завдавали нашому господарству великих збитків [7,35].

Хоч вовк належить до мисливсько-промислових звірів, проте вартість його шкури низька порівняно з тією шкодою, яку він завдає. Це найшкідливіший звір нашої фауни.

Лисиця звичайна

Як і вовк, лисиця належить до родини собачих і своїм зовнішнім виглядом нагадує собаку, але відрізняється від нього дуже характерними ознаками.

Це середнього розміру звір, довжина якого близько 90 см. Тіло видовжене, струнке, гнучке, присадкувате. Морда видовжена, гостра. Вуха великі, загострені, завжди насторожені. Ноги відносно короткі, що забезпечує здатність плазувати, коли лисиця підкрадається до здобичі і нападає на неї. Разом з тим ноги в лисиці жилаві і сильні, що дозволяє їй робити раптові довгі стрибки. У стрибках допомагає їй пухнастий хвіст, який перевищує половину довжини тіла. Завдяки цим особливостям лисиця, не маючи такої сили, як у ведмедя та інших звірів, таких міцних ікол, як у вовків, і втяжних кігтів для захоплення здобичі, як у лісових котів тощо, не поступається своєю життєздатністю іншим хижакам нашої фауни.

Тіло лисиці вкрите густою шерстю яскраво-рудого забарвлення, досить мінливого. Воно змінюється не тільки залежно від пори року, а й від місцевості, в якій лисиці живуть. У північних районах забарвлення червоніше, у південних -- блідіше. Забарвлення хвоста дещо темніше, а кінчик його завжди білий.

Лисиця -- один із звичайних хижих звірів України, широко розповсюджена по всій території.

Населяють лисиці переважно відкриті місцевості, що перемежовуються гаями, перелісками та байраками. У норах вони переховуються від переслідувань, негоди і під час виведення молодняка. У теплі сонячні дні здебільшого відпочивають на землі після нічних мандрувань. На полювання виходять звичайно надвечір.

Дуже обережний і сторожкий звір з прекрасно розвиненим нюхом і виключно гострим слухом лисиця легко знаходить найрізноманітнішу здобич, частіше непомітно підкрадається до неї [7,36].

Живиться в основному різними ссавцями: від дрібних землерийок до молоді зайців і навіть телят козулі. Особливо багато добувають лисиці мишовидних гризунів -- мишей, полівок тощо.

Менше значення у живленні лисиць відіграють птахи та їхні яйця, яких вони іноді здобувають з наземних гнізд. Не гребують вони й падлом.

Улітку лисиці споживають також різних земноводних, ящірок, жуків та їхніх личинок. У цей час та восени їдять також ягоди: чорницю, брусницю тощо.

Нори, у яких лисиці влаштовують кубла для виведення малят, вони виривають звичайно в найглухіших кутках, у гущавині невеликих лісових масивів, що чергуються з обробленими полями, чагарниковими заростями або луками, на схилах ярів, на сухих узгір'ях з піщаним ґрунтом тощо.

Вирита нора йде похило вглиб на 1 -- 1,5 м, а потім тягнеться під землею на 3 -- 4 м. Характерна особливість лисячої нори -- кілька вихідних отворів.

У такій норі звичайно вже в кінці березня, раз на рік, самка після близько 8-тижневої вагітності народжує п'ять-шість лисенят. Через 2 тижні лисенята прозрівають, починають швидко розвиватись і вже в кінці квітня -- на початку травня виповзають з нори, граються між собою, а стомившись, спокійно лежать, вигріваючись на сонці.

Батьківської нори лисенята не покидають протягом усього літа. У червні вони вже беруть участь у полюванні разом з дорослими.

Статевої зрілості молоді лисиці досягають у дворічному віці, але бувають випадки, коли молоді самки починають розмножуватися вже на наступний рік. Живлячись комахами-шкідниками, лисиці приносять користь лісовому господарству, оберігаючи молоді лісові насадження від пошкоджень.

Важливе значення має лисиця і як цінний мисливсько-промисловий хутровий звір.

Куниця лісова

Середнього розміру, близько 50 см завдовжки, цей хижий звір дуже близький родич кам'яної куниці. Морда в нього широка і коротка, вуха досить великі, стоячі, із заокругленими верхівками, тіло струнке і гнучке, видовжене. Хвіст довгий, пухнастий, кінцівки короткі, міцні, п'ятипалі, кігтисті.

Така будова тіла дає можливість лісовій куниці з виключною спритністю і блискавичною швидкістю стрибати по стовбурах і гілках дерев верхнього лісового ярусу, так само, як і по землі, у погоні за здобиччю.

Від куниці кам'яної її відрізняє жовта або жовтогаряча пляма на горлі, що заходить між передні лапи.

Волосяний покрив добре розвинений, каштаново-бурий, пухнастий, з густим, ніжним, світлим підшерстям, яке помітно просвічує крізь порівняно рідку ость, тому загальний тон хутра здається дещо світлішим.

Ареал цього типово лісового звіра все більше скорочується, проте поширена куниця лісова ще досить широко, хоч чисельність її невелика.

Особливо улюблені місця куниць лісових -- лісові масиви, де майже не провадяться санітарні рубки, де надовго зберігаються буреломи, сушняки, де багато старих дуплистих дерев, тобто, де є зручні укриття, в яких вони можуть спокійно переховуватися від переслідувань, відпочивати вдень, знайти надійну схованку взимку. Постійного місця перебування куниці не мають, ведуть кочовий спосіб життя. На денний відпочинок влаштовуються в дуплі дерева або гнізді білки чи щілині скелі, там, де її застане світанок після нічного мисливського мандрування [1,49].

Куниця лісова -- нічний хижак. Удень вона спить, і побачити її вдається дуже рідко, а вночі -- особливо діяльна.

За способами живлення лісові куниці -- типові хижаки, споживають різноманітних дрібних тварин: мишовидних гризунів, землерийок, вовчків, дрібних птахів та їхні яйця, жаб, вужів, комах (переважно жуків). Іноді полюють і на досить великих тварин: молодих зайців, білок. Не другорядне значення в раціоні живлення влітку і восени мають рослинні корми (плоди диких фруктових дерев, горіхи, малина, шипшина, горобина тощо).

Під час народження малят самки перестають кочувати, надовго залишаються на одному місці, влаштовують кубло, яке частіше вистеляють у дуплі старого дерева, гнізді білки або в заглибинах серед каміння.

Раз на рік, у кінці квітня самка після тривалої вагітності (230--325 днів) народжує четверо -- п'ятеро сліпих малят, які дуже повільно розвиваються (прозрівають тільки через 5 тижнів). Прозрівши, вони стають дуже активними і вже в двомісячному віці разом з батьками починають виходити на полювання.

До пізньої осені вся сім'я куниці тримається разом, і лише на початку жовтня молоді тварини поступово переходять на самостійне життя.

Лісова куниця має велике господарське значення як один з найцінніших хутрових звірів, вартість хутра якого наближається до вартості хутра соболя. Крім того, знищуючи велику кількість шкідників лісу -- мишовидних гризунів, жуків тощо, куниця приносить велику користь лісовому господарству.

Тхір чорний

Зовнішній вигляд і загальна будова тіла цього невеликого хижака з родини куницевих зберігають усі ознаки, властиві звірям цієї родини. Тулуб видовжений, стрункий, гнучкий, завдовжки близько 45 см. Голова округла, морда трохи видовжена і непомітно переходить у рухливий шийний відділ тулуба. Вуха невеликі, ледве видно їх з хутра. Кінцівки короткі, сильні. Волосяний покрив з коротким густим підшерстям світло-палевого або іржастого кольору, який видно крізь довге волосся блискучого чорно-бурого забарвлення. Нижня частина тіла і хвіст -- чорні [1,49].

За своєю поведінкою тхір -- хижак, дуже спритний, сильний, злий, всі органи чуттів у нього розвинені досконало. Тхір чорний -- переважно нічна тварина, вдень міцно спить у своїй схованці і лише з присмерком виходить на полювання. Особливу активність виявляє в місячні ночі.

Живиться мишовидними гризунами, які становлять близько 70 % його їжі. Споживає також дрібних хребетних -- ящірок, змій, пташенят та яйця птахів, які гніздяться на землі. Добре й охоче плаваючи, нерідко успішно полює і на водяних і напівводяних тварин -- водяних полівок, жаб, дрібну рибу, яких здобуває в обмілілих водоймах.

Глибина нори тхора, в якій влаштовано кубло, іноді досягає двох метрів. У такому кублі, добре вистеленому пір'ям, пухом, сухим листям і мохом, раз на рік після 43-денної вагітності самка народжує четверо -- шестеро сліпих, майже голих малят. Розмножуються тхори з ранньої весни до початку травня [7,43].

Ростуть малята дуже повільно, лише через 5 тижнів вони прозрівають, до серпня ледве досягають половини розміру дорослих, а повного розвитку набувають на другому році життя.

Самець протягом усього періоду вигодовування малят тримається самки, забезпечує її їжею, а в разі небезпеки самовіддано, разом із нею, захищає малят.

Молодняк до самої зими тримається вкупі, в кублі батьків.

Важливе місце в економіці нашого господарства посідають чорні тхори як цінні хутрові звірі, які мають тепле, міцне, красиве хутро.

Миша лісова жовтогорла

Серед багатьох мишовидних гризунів, що їх можна зустріти в лісі, мишу лісову, яка швидко прошмигне в траві серед чагарників, важко впізнати. Але уважно розглядаючи її ближче, легко побачити, що від інших мишей -- хатньої, польової, маленької та різних полівок -- вона помітно відрізняється.

Серед усіх мишей фауни України лісові миші мають найбільші розміри, довжина їх тіла досягає 13 см. Вони мають найдовший хвіст, що майже дорівнює довжині тіла разом з головою, очі великі, добре розвинені вушні раковини довгі й прямостоячі [1,48].

Волосяний покрив рудий з інтенсивно іржавим відтінком уздовж спини, черево яскраво-біле, між передніми кінцівками виразна жовта пляма, буває різної форми -- від смужки до овалу.

Особливо улюбленими місцями лісових мишей є старі листяні ліси з добре розвиненими кущами ліщини й іншим густим підліском. Тут вони живуть у норах між корінням дерев, серед чагарників. Нори звичайно закінчуються гніздовою та кількома продуктовими камерами, у яких зберігаються запаси їжі, заготовлені на зимовий період. Рідше лісові миші влаштовують своє житло в дуплах старих дерев, невисоко над землею. Активні тварини вночі, хоч зрідка їх можна побачити і вдень.

Основу живлення лісових мишей становлять жолуді, горіхи, насіння з шишок ялини і сосни, горішки липи, плоди диких фруктових дерев тощо. Склад їжі залежить від сезонних явищ. Охоче поїдають лісові миші й різні гриби, тому в роки масового розмноження лісових мишей великий процент грибів виявляється пошкодженим: на їхніх шапках виразно видно сліди зубів цих звірків. Споживають також і різноманітних комах.

Розмножуються лісові миші в теплі пори року; починаючи з кінця березня, дають два, три і навіть чотири приплоди, народжуючи кожного разу по четверо -- шестеро малят. Ростуть малята дуже швидко; вже в місячному віці вони виходять з кубла, самостійно добувають їжу, тільки розмірами відрізняючись від дорослих. У тримісячному -- навіть можуть розмножуватись [7,52].

У зимову сплячку лісові миші не впадають. У разі негоди тижнями не виходять зі схованок, живлячись у цей час запасами, заготовленими восени. У теплі дні на сніговому покриві серед чагарників і бур'яну можна нерідко побачити стрибки мишей, які досягають до півметра у довжину. Сліди лісової миші відрізняються від слідів усіх інших мишей. Відбитки її лапок зібрані купками і мають, як у білок, вигляд трапецій, між якими виразно тягнеться слід від довгого хвоста.

Лісові миші завдають лісовому господарству значної шкоди: в культурних лісових і плодових шкілках визбирують з ґрунту посівний матеріал (жолуді, горіхи), знищують молоді, проростаючі сходи, обгризаючи на них кору, тощо.

Деякої шкоди лісові миші завдають і природному відновленню лісу, поїдаючи опалі плоди.

Свиня дика

Це великий лісовий звір з ряду парнокопитних. На початку нашого століття свиню дику було винищено на значній території України і її відносили до рідкісних тварин нашої фауни. Але завдяки охоронним заходам в останні десятиріччя свиня дика знову поширилася в усіх областях, де є відповідні умови для її оселення [1,49].

Свиня дика, хоч і споріднена з свійською, але дуже відрізняється від неї багатьма характерними ознаками. Тіло в неї кремезне, завдовжки до 175 см. Шия коротка, мускулиста, голова велика, клиновидно видовжена вперед, з довгими широкими вухами, маленькими очима і «п'ятачком» на кінці рила. У дорослих кабанів важливим знаряддям як нападу, так і захисту є грізні тригранні ікла на нижніх щелепах. Ікла стирчать догори, можуть бути до 10 см завдовжки. На верхніх щелепах вони слабкіші й тупі. Передня частина тіла відносно висока, ноги короткі. Задня частина значно нижча й слабкіша. Хвіст короткий.

Страницы: 1, 2


© 2008
Полное или частичном использовании материалов
запрещено.