РУБРИКИ

Фінансовий менеджмент банка

 РЕКОМЕНДУЕМ

Главная

Валютные отношения

Ветеринария

Военная кафедра

География

Геодезия

Геология

Астрономия и космонавтика

Банковское биржевое дело

Безопасность жизнедеятельности

Биология и естествознание

Бухгалтерский учет и аудит

Военное дело и гражд. оборона

Кибернетика

Коммуникации и связь

Косметология

Криминалистика

Макроэкономика экономическая

Маркетинг

Международные экономические и

Менеджмент

Микроэкономика экономика

ПОДПИСАТЬСЯ

Рассылка

ПОИСК

Фінансовий менеджмент банка

p align="left"> 2.5.4 Методи управління ліквідністю банку

Підтримання ліквідності банку є серйозною та складною проблемою. У світовій практиці були розроблені методи (теорії) управління ліквідністю, які є складовою частиною всього банківського менеджменту. До складу таких методів входять: управління активами; управління пасивами; збалансоване управління ліквідністю (активами та пасивами).

Характеристика методів управління ліквідністю, їх переваги та недоліки в узагальненому вигляді наведені на рис. 2.3.

Рисунок 2.3 - Характеристика методів управління ліквідністю

Найстарішим способом забезпечення потреби банку в ліквідних коштах є управління ліквідністю через активи.

У найбільш загальному вигляді управління ліквідністю через активи вимагає нагромадження високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні кошти активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби в грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму.

За такого підходу ліквідність характеризується як запас. При цьому активи повинні мати такі властивості: мати власний ринок; мати достатньо стабільні ціни, тобто ринок повинен мати здатність приймати всі активи, що продаються, без значного зниження ціни на них; продавець активів повинен мати можливість відшкодувати початкові інвестиції з мінімальним ризиком.

У разі використання стратегії трансформації активів необхідно: визначити оптимальне для банку співвідношення високоліквідних та загальних активів з урахуванням стабільності ресурсної бази; здійснювати порівняльний аналіз цінової динаміки на ринках, придатних для реалізації активів (якщо такий вибір існує).

Управління ліквідністю через управління активами є традиційним і найпростішим підходом. Здебільшого така стратегія використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки.

Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але одночасно й досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески тощо), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризиковані активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. Іноді банк змушений продавати активи за зниженими ринковими цінами, якщо виникає нагальна потреба в грошових коштах. Підтримка значного, запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.

Отже, можна визначити такі недоліки даного методу: втрата майбутніх доходів, які могли б бути отримані за допомогою активів, що продаються; витрати у вигляді платежів за угодами (комісійними), виплачуваних брокерам за операціями з цінними паперами; погіршення стану балансу банку, оскільки продаються активи з низьким ступенем ризику, а їх наявність свідчить про фінансову надійність банку; необхідність продажу активів у момент зниження цін на ринку, що наражає банк на ризик значних втрат прибутку і капіталу; збереження коштів у ліквідній формі знижує норму віддачі всіх активів.

Захисники теорії управління пасивами стверджують, що банки можуть вирішити проблему ліквідності шляхом залучення додаткових коштів з ринку.

Ця теорія передбачає залучення ліквідних коштів на грошовому ринку в обсягах, достатніх для покриття всього очікуваного попиту на ліквідні кошти. Кредити використовуються лише в тому випадку, коли банк має реальну потребу в ліквідних коштах, що дає змогу уникнути занадто великого обсягу високоліквідних активів, які не дають прибутку. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як потік, а не як запас.

Теорія управління пасивами управління ліквідністю банків ґрунтується на таких двох твердженнях: банк може вирішувати проблему ліквідності шляхом залучення додаткових грошових коштів, купуючи їх на ринку капіталу; банк може забезпечити свою ліквідність, вдаючись до великих кредитів у НБУ або в банків-кореспондентів, а також до кредитів, що утримуються на валютному ринку.

Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти.

До джерел запозичення коштів відносять: міжбанківські кредити; кредитні лінії; надання кредитів Національним банком України; міжнародні кредити; випуск банком власних боргових зобов'язань, які вільно обертаються на ринку. Ці джерела дуже відрізняються за своїми характеристиками.

Так, до найбільш поширеного відносять міжбанківське кредитування, кредити НБУ, кредитні лінії. Сегменти ринку, представлені цими інструментами, найрозвинутіші. До них мають доступ практично всі кредитні організації.

Кредити мають найбільш широку порівняно з іншими джерелами диференціацію за умовами угоди (терміни, суми, процентні ставки, зміна застав тощо). Однак доступ до них у кредитних організацій істотно розрізняється.

Залучення коштів шляхом випуску на ринок власних боргових зобов'язань (облігацій, сертифікатів та інших паперів) ще не набуло значного розвитку. Ринок подібних інструментів знаходиться в стадії становлення, і на ньому обертаються папери обмеженої кількості банків. Очевидно, що і місткість, і оперативність розміщення тут ще недостатні. В умовах кризи ці інструменти можуть бути більш привабливими, ніж строкові депозити, однак їх реальна ліквідність навряд чи буде досить високою.

На вибір джерела впливають такі характеристики, як доступність, вартість, терміновість, тривалість потреби в ліквідних коштах, правила регулювання.

Головною перевагою даного методу є більш високий рівень очікуваного прибутку, ніж під час управління ліквідністю через активи. Здатність розміщувати депозитні сертифікати і отримувати в кредит валюту або кошти в Центральному банку дозволяє банку меншою мірою залежати від низькодохідних вторинних резервних активів, а це розширює його можливості отримувати прибуток.

Водночас управління ліквідністю через управління пасивами оцінюється як найризикованіша стратегія, оскільки супроводжується підвищенням ризику зміни процентних ставок та ризику доступності запозичених коштів.

Головним недоліком даного підходу є те, що кошти залучаються без урахування ефективності різних напрямків їх розміщення. У період економічного піднесення та зростання попиту на кредитні ресурси такий підхід може бути виправданим і корисним. Але під час зниження активності, коли попит на кредити зменшується, цей підхід призводить, як правило, до скорочення прибутків і навіть може завдати збитків.

Крім того, даний підхід характеризується цілою низкою суттєвих недоліків, серед яких: неможливість отримання ліквідних коштів у достатньому обсязі та в обумовлені строки, особливо для банків, що втратили або не мають репутації надійної фінансової установи; надмірна залежність від одних джерел фінансування збільшує ризик втрати ліквідності в майбутньому; надмірна залежність банку від управління пасивами може призвести до послаблення критеріїв управління активами, тобто до великої концентрації короткострокових зобов'язань, які будуть основним джерелом фінансування довгострокових активів; невизначена вартість кредитів збільшує невизначеність чистого прибутку банку; вартість таких коштів може різко збільшуватися внаслідок зростання конкуренції, намагаючись компенсувати таке зростання, банк може ослабити критерії кредитування та вкладати кошти в ризиковані цінні папери, що, відповідно, збільшує ризик активних операцій; якщо банк залучає додаткові кошти для фінансування активів, що вже показані в його балансі, то таке збільшення вартості ресурсів може призвести до зменшення чистого спреду та чистої процентної маржі; якщо банк намагається залучати кошти з мінімальною вартістю, не приділяючи уваги розподілу строків погашення, то значно зростає процентний ризик.

Через високу вартість стратегії трансформації активів і значну ризикованість стратегії запозичення більшість банків зупиняє свій вибір на компромісному варіанті управління ліквідністю - стратегії збалансованого управління ліквідністю.

Метод збалансованого управління ліквідністю - це компромісний варіант управління ліквідністю, який передбачає одночасне використання двох попередніх методів, тобто частина попиту на ліквідні кошти задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта - за допомогою проведення операцій запозичення коштів.

Метод збалансованого управління ліквідністю дає змогу управляти ризиком ліквідності шляхом координації рішень щодо джерел залучення та напрямків розміщення коштів за обсягами і термінами для забезпечення прибутковості банківських операцій.

Згідно з цим методом у разі погіршення показників ліквідності банки повинні здійснити такі заходи: активізувати роботу з розширення кола платоспроможних клієнтів; активізувати роботу щодо розширення вкладних операцій; запозичити кошти на міжбанківському (міжфіліальному) ринку кредитних ресурсів; запровадити нові види послуг, провести рекламну кампанію; зменшити обсяги кредитування; активізувати роботу з погашення прострочених та пролонгованих кредитів; провести інвентаризацію рахунків дебіторської заборгованості; створити резерв ліквідності у вигляді боргових цінних паперів, що емітовані або рефінансуються НБУ.

Перевагами даної стратегії є: гнучкість, яка дає змогу менеджеру вибирати найвигідніше поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів залежно від економічних умов та змін у ринкових цінах; максимізація прибутку за умови прийнятного рівня ризику; можливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквідністю завдяки точнішому визначенню потреби в ліквідних коштах.

Отже, кожен наступний підхід до управління банківськими фінансами є логічним продовженням попереднього і містить увесь арсенал уже відомих методів та прийомів. У вітчизняній практиці паралельно застосовуються усі три підходи. У деяких банках (їх частка незначна) управління здійснюється все ще через активи, у більшості установ переважають автономні методи управління (тобто другий підхід -- через пасиви), але є й банки, де використовуються сучасні прогресивні методи управління.

2.6 Управління прибутком банку

2.6.1 Сутність прибутку банку та основні засади управління ним

Прибуток є головною метою діяльності банків. Саме він забезпечує формування фондів і резервів на випадок непередбачуваних збитків, можливих у банківській справі; стимулює діяльність управлінського персоналу щодо вдосконалення роботи банку, зниження витрат та підвищення конкурентоспроможності.

Грамотне, ефективне управління прибутком передбачає побудову в банку відповідних організаційно-методичних систем забезпечення цього управління, знання основних механізмів формування прибутку, використання сучасних методів його аналізу і планування.

Розглядаючи сутність прибутку, слід зазначити такі його характеристики.

По-перше, прибуток являє собою форму доходу підприємця, що виконує певний вид діяльності. Ця зовнішня, найпростіша форма вираження прибутку є разом з тим недостатньою для її повної характеристики, оскільки у ряді випадків активна діяльність у будь-якій сфері може й не бути пов'язана з отриманням прибутку.

По-друге, прибуток - це форма доходу підприємця, який вклав свій капітал з метою досягнення певного комерційного успіху. Категорія прибутку нерозривно пов'язана з категорією капіталу - особливим фактором виробництва - і в усередненому вигляді характеризує ціну функціонуючого капіталу.

Наступною характеристикою прибутку є те, що він не є гарантованим доходом підприємця, який вклав свій капітал у той чи інший вид бізнесу, а являє результат вмілого та успішного виконання цього бізнесу. Однак у процесі ведення бізнесу підприємець унаслідок своїх невдалих дій або об'єктивних причин зовнішнього характеру може не тільки позбутися очікуваного прибутку, але й повністю або частково втратити вкладений капітал. Тому прибуток є здебільшого і платою за ризик здійснення підприємницької діяльності (рівень прибутку і рівень підприємницького ризику знаходяться в прямо пропорційній залежності).

Також слід зауважити, що прибуток характеризує не весь дохід, отриманий у процесі підприємницької діяльності, а лише ту його частину, яка "очищена" від витрат на виконання цієї діяльності.

У той же час прибуток є вартісним показником, що виражений у грошовій формі. Така форма оцінки прибутку пов'язана з практикою узагальненого вартісного обліку всіх пов'язаних з ним основних показників - вкладеного капіталу, отриманого доходу, понесених витрат тощо, а також з чинним порядком податкового регулювання.

З урахуванням розглянутих основних характеристик прибутку його визначення в найбільш узагальненому вигляді можна сформулювати таким чином: прибуток - це виражений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик виконання підприємницької діяльності і є різницею між сукупним доходом та сукупними витратами в процесі виконання цієї діяльності.

Висока роль прибутну в розвитку банку та забезпеченні інтересів його засновників і персоналу визначає необхідність ефективного та безперервного управління ним.

Управління прибутком - процес розробки та прийняття управлінських рішень за всіма основними аспектами його формування, розподілу та використання в банку.

Головною метою управління прибутком є забезпечення максимізації добробуту засновників, учасників банку в поточному та перспективному періодах.

Виходячи з цієї головної мети, система управління прибутком має вирішувати такі основні завдання:

1. Забезпечення максимізації розміру прибутку, що формується відповідно до ресурсного потенціалу банку і ринкової кон'юнктури. Це завдання реалізується шляхом оптимізації складу ресурсів банку і забезпечення їх ефективного використання. Основними обмеженнями розміру прибутку є максимально можливий рівень використання ресурсного потенціалу і поточна кон'юнктура фінансового ринку.

2. Забезпечення оптимальної пропорційності між рівнем прибутку і припустимим рівнем ризику. Між цими двома показниками існує прямо пропорційний зв'язок. З урахуванням ставлення менеджерів до ризиків формується їх припустимий рівень, що визначає агресивну, помірковану або консервативну політику здійснення тих чи інших видів діяльності або проведення окремих операцій. Виходячи з заданого рівня ризику, під час управління має бути максимізований відповідний йому рівень прибутку.

3. Забезпечення високої якості прибутку, що формується. Під час формування прибутку банку мають бути, насамперед, реалізовані резерви його зростання за рахунок операційної діяльності.

4. Забезпечення виплати необхідного рівня доходу на інвестований капітал власникам банку. Цей рівень за успішної діяльності банку має бути не нижче середньої норми прибутковості на ринку капіталу, а в разі необхідності відшкодовувати підвищений підприємницький ризик й інфляційні втрати.

5. Забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів за рахунок прибутку відповідно до завдань розвитку банку в майбутньому періоді. Оскільки прибуток є одним з основних внутрішніх джерел формування фінансових ресурсів банку, його розмір визначає потенційну можливість створення загальних фондів і резервів.

6. Забезпечення постійного зростання ринкової вартості банку. Це завдання покликане забезпечувати максимізацію добробуту власників у перспективному періоді. Темп зростання ринкової вартості переважно визначається рівнем капіталізації прибутку, отриманого банком у звітному періоді. Кожен банк, виходячи з умов і завдань діяльності, самостійно визначає систему критеріїв оптимізації розподілу прибутку на частину, що капіталізується, та частину, що споживається.

7. Забезпечення ефективності програм участі персоналу в прибутку.

Програми участі персоналу в прибутку, покликані гармонізувати інтереси власників банку і його найманих робітників, мають, з одного боку, ефективно стимулювати трудовий внесок цих працівників у формування прибутку, а з іншого - забезпечувати достатній рівень їх соціального захисту, який держава в сучасних умовах повністю забезпечувати не в змозі.

Усі розглянуті вище завдання управління прибутком тісно пов'язані між собою, хоча окремі з них і мають різноспрямований характер (наприклад, максимізація рівня прибутку за мінімізації рівня ризику; забезпечення достатнього рівня задоволення інтересів засновників банку та його персоналу; забезпечення достатнього розміру прибутку, що спрямовується на нагромадження і на споживання, тощо). Тому в процесі управління прибутком окремі завдання мають бути оптимізовані між собою.

Ефективний механізм управління прибутком банку дає змогу в повному обсязі реалізувати завдання та цілі, що стоять перед ним, сприяє результативному виконанню функцій цього управління. Як і кожна керуюча система, управління прибутком реалізує свою основну мету та головні завдання шляхом виконання певних функцій.

Склад основних функцій системи управління прибутком банку наведено на рис. 2.4.

На рисунку наведені лише основні функції управління прибутком, характерні для банків усіх форм власності та організаційно-правових форм діяльності.

Управління прибутком банківської установи - це багатогранний та дуже складний процес, що потребує від банку ретельного опрацювання цього питання як у стратегічному й тактичному аспектах, так і в бюджетних щорічних планах. У загальному вигляді процес управління прибутком поданий на рис. 2.5.

Побудова системи управління прибутком вимагає формування систематизованого переліку об'єктів цього управління. Така систематизація об'єктів управління, з одного боку, має відображати функціональну спрямованість цього управління, а з іншого - різні його рівні (рис. 2.6).

Рисунок 2.4 - Основні функції системи управління прибутком банку

Рисунок 2.5 - Процес управління прибутком банку

Отже, ефективний механізм управління прибутком банку дає змогу в повному обсязі реалізувати цілі і завдання, що стоять перед ним, та сприяє результативному здійсненню функцій цього управління.

Рисунок 2.6 - Система управління прибутком банку

2.6.2 Управління формуванням прибутку банку

Найважливішим фактором, що впливає на суму всіх видів прибутків банку, є розмір доходів банку, який отримується в процесі діяльності.

Доходи банку - це збільшення економічних вигод у вигляді збільшення активів або зменшення зобов'язань, що призводить до збільшення власного капіталу (за винятком збільшення капіталу за рахунок внесків акціонерів).

Доходи є базою для розвитку його діяльності, яка забезпечує розв'язання таких завдань.

По-перше, основна частина доходів банку є джерелом покриття витрат, пов'язаних із здійсненням банківської діяльності. Реалізація цього завдання забезпечує самоокупність операцій банку.

По-друге, частина доходів банку є джерелом формування його чистого прибутку. За рахунок прибутку банк формує фонди та резерви для подальшого його розвитку та зниження ризиків. За допомогою реалізації цього завдання банк розвивається в довгостроковому періоді та забезпечує самофінансування розвитку банку на розширеній основі в майбутньому періоді.

Банківські доходи банку прийнято поділяти на процентні та непроцентні.

До процентних доходів належать: процентні доходи за коштами, розміщеними в НБУ; за коштами до запитання; за операціями репо; за короткостроковими депозитами; процентні доходи за коштами, розміщеними в інших банках; за депозитами овернайт; за короткостроковими та довгостроковими депозитами й кредитами; за кредитами овернайт; за фінансовим лізингом; процентні доходи за кредитами суб'єктам господарської діяльності; за овердрафтом; за дисконтними векселями; за факторинговими операціями та іншими кредитами, наданими суб'єктам господарської діяльності; процентні доходи за кредитами фізичним особам; процентні доходи за цінними паперами та інші процентні доходи.

До непроцентних доходів належать: комісійні доходи за операціями з банками: від розрахунково-касового обслуговування, за операціями з цінними паперами, від операцій з валютою; комісійні доходи за операціями з клієнтами: від РКО, від кредитного обслуговування, за операціями з цінними паперами тощо; результат від торговельних операцій, а також інші банківські операційні доходи (безпосередньо пов'язані з діяльністю банку) та інші небанківські операційні доходи (доходи, які не стосуються основної діяльності банку, але забезпечують її здійснення доходи від продажу основних засобів, нематеріальних активів та від фінансових інвестицій; надходження за аудиторські послуги, від орендних операцій тощо).

Першим етапом управління доходами є планування, яке підпорядковане головній меті політики управління прибутком банку й забезпечується комплексом дій з проведення розрахунків доходів у майбутньому періоді. Основними вихідними передумовами планування доходів банку є розроблена програма, яка визначає обсяги та склад наданих послуг на майбутній період; сума доходів, яка забезпечить умови ефективного розвитку банку в плановому періоді; розроблена цінова політика банку.

Основні етапи планування доходів банку:

1. Аналіз доходів банку в передплановому періоді.

Цей вид аналізу спрямований на пошук можливостей збільшення доходів, забезпечення планових їх розрахунків необхідними інформативними показниками. Під час здійснення такого аналізу вивчаються: 1) динаміка загальної суми доходів банку в передплановому періоді; після цінового зіставлення показників, що аналізуються, визначаються темпи зміни загальної суми доходів банку за етапами звітного періоду (як середня геометрична); 2) рівномірність формування доходу банку - для характеристики цієї рівномірності використовують показники середньоквадратичного відхилення цих доходів і коефіцієнта їх варіації; 3) зіставлення чистого та валового доходів банку в періоді, що аналізується - для цих цілей розраховується та аналізується в динаміці коефіцієнт чистого доходу; 4) основні фактори, які впливають на зміну суми доходів банку в плановому періоді - під час аналізу головну увагу слід приділити зміні обсягів реалізації банківських послуг, зміні рівня цін на послуги тощо.

Результати аналізу дають змогу виявити основні тенденції розвитку доходу банку та врахувати їх під час здійснення планових розрахунків.

2. Оцінка й прогнозування кон'юнктури ринку банківських продуктів.

Стан ринку банківських продуктів, на різних сегментах якого банк формує свій дохід шляхом реалізації різних видів банківських продуктів, характеризують такі його складові, як попит, пропозиція, ціна та конкуренція. Кожному банку важливо знати, на який рівень активності ринку банківських послуг, його видів і складових слід орієнтуватися під час планування доходів у процесі реалізації банківських продуктів.

Ступінь активності ринку банківських послуг визначається шляхом визначення ринкової кон'юнктури. Ринкова кон'юнктура являє собою форму прояву на ринку банківських послуг системи факторів, що визначають співвідношення обсягів попиту та пропозиції, рівня цін і конкуренції.

Вивчення кон'юнктури ринку банківських продуктів у процесі управління доходами банку складається з таких етапів:

А. Поточне спостереження за ринковою активністю. Таке спостереження необхідне на тих сегментах ринку, на яких банк здійснює свою діяльність, пов'язану з отриманням доходів. Поточне спостереження за станом ринку потребує формування системи показників, які б характеризували його сегменти. Серед цих показників особливу увагу слід приділяти динаміці попиту та пропозиції, зміні рівня цін, зміні кількості конкурентів.

Б. Оцінка поточної кон'юнктури ринку банківських послуг. Вона здійснюється в процесі аналізу, основна мета якого полягає у виявленні особливостей конкретних сегментів ринку та тих змін, які впливають на них в момент спостереження відносно минулого періоду. Аналіз кон'юнктури ринку здійснюється в два етапи. На першому - розраховується система показників, які характеризують поточну ринкову кон'юнктуру. До таких показників належать: загальний обсяг реалізації даного виду продукту чи послуги; рівень задоволення попиту; темпи зростання цін на банківські продукти. На другому етапі аналізу виявляються передумови до зміни поточної кон'юнктурної стадії даного сегмента ринку банківських продуктів. Ці зміни за багатьма видами послуг пов'язані з сезонністю (наприклад, кредитування сільськогосподарського сектору, попит на споживчі кредити).

В. Прогнозування кон'юнктури ринку банківських послуг. В умовах нестабільного розвитку держави, відсутності точної інформації та з ряду інших причин прогнозування ринкової кон'юнктури обмежується короткостроковим та довгостроковим періодами, що є достатнім для цілей планування доходів. Це планування здійснюється двома основними методами - факторним та трендовим. Факторний метод базується на вивченні факторів впливу на попит, пропозицію, ціну та конкуренцію й визначення можливого відхилення цих факторів у майбутньому періоді. Трендовий метод базується на поширенні виявленої тенденції в процесі раніше проведеної оцінки ринку банківських продуктів на майбутній період.

З урахуванням результатів прогнозування ринкової кон'юнктури здійснюються планові розрахунки доходу банку на майбутній період.

3. Розрахунок планової суми різних видів доходів.

Ці розрахунки здійснюються шляхом використання розробленої програми надання послуг та здійснення банківських операцій у майбутньому періоді, враховуючи цінову політику банку.

Загальні підходи до визначення планових статей доходів наведені в табл. 2.3.

Таблиця 2.3 - Технологія планування доходів банку

4. Розробка системи заходів щодо забезпечення виконання плану доходів. Система цих заходів розробляється за такими напрямками: ефективна реалізація розробленої цінової політики; використання сприятливої кон'юнктури ринку; підвищення рівня обслуговування клієнтів; інтенсифікація рекламної та інформаційної діяльності; розвиток мережі філій і відділень та інші заходи.

Під час управління доходами головну увагу приділено активним операціям, оскільки основним джерелом доходів банку є доходи від активних операцій, тому їх ефективність, передусім, визначає кінцевий фінансовий результат.

На ефективність активних операцій впливає прибутковість активної операції, яка є прямо пропорційною рівню її ризикованості, тому вибір конкретних активних операцій залежить від загальної стратегії банку та його схильності до ризику. Відповідно до цього визначають такі підходи до управління доходами: консервативний (орієнтація банку на операції з обмеженим, але високонадійним і стабільним доходом); агресивний (пріоритетна орієнтація на максимізацію прибуткових операцій, незважаючи на рівень ризику, пов'язаний з їх проведенням; цей підхід є доцільним на стадії розвитку банку для забезпечення швидкого зростання вкладеного капіталу, оскільки такий підхід має високий ступінь ризику, то необхідний високий професіоналізм працівників банку, наявність формалізованих технологій здійснення операцій та ефективна система ризик-менеджменту); поміркований (диверсифікація операцій банку, тобто раціональне співвідношення між високоприбутковими та надійними операціями).

Залежно від обраної стратегії банку формується стратегія управління активними операціями, які забезпечують доходи банку.

Наступним напрямком управління доходами є зниження питомої ваги непродуктивних активів. Щодо зниження питомої ваги непродуктивних активів існує низка обмежень: частина непродуктивних активів не може бути знижена з причин, які не залежать від банку (вимоги НБУ щодо підтримання мінімального рівня ліквідності, виконання норм обов'язкового резервування); деякі елементи непродуктивних активів необхідні для банку з причин комерційного характеру, так, наприклад, якщо значна кількість клієнтів банку є підприємствами торгів лі, то банк об'єктивно повинен підтримувати залишки в касі на високому рівні для забезпечення потреб таких клієнтів у готівці.

Основними завданнями з мінімізації непродуктивних активів є: використання всіх наявних у банку можливостей щодо зменшення розміру обов'язкових резервів; оперативне управління фінансовими ресурсами, тобто надлишок ліквідних коштів необхідно інвестувати в короткострокові активи; зниження питомої ваги тих операцій, що сприяють збільшенню питомої ваги непродуктивних активів в частині безнадійних кредитів або цінних паперів, що не дають прибутків шляхом ефективного ризик-менеджменту; розробка оптимальної процентної політики, яка передбачає визначення оптимального на розрахунковий момент часу діапазону між середніми процентами за залученими коштами та середніми процентами за розміщеними коштами.

Зростання банківських витрат, яке не узгоджується зі збільшенням його доходів, може істотно погіршити фінансовий стан навіть великого та авторитетного банку.

Витрати - це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів чи збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення чи розподілу власниками).

Діяльність банку пов'язана зі здійсненням різних видів витрат. За своєю природою витрати можна поділити на поточні та довгострокові.

Поточні витрати пов'язані з вирішенням тактичних завдань банку - обслуговуванням коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, виплати персоналу тощо.

Довгострокові витрати пов'язані з вирішенням стратегічних завдань банку - розвитком мережі філій, придбанням основних засобів і нематеріальних активів, які забезпечують вирішення тактичних завдань банку.

З метою управління доходами і витратами, застосовуючи до кожного виду витрат специфічні прийоми управління, доцільно їх групувати за видами. Згідно з українськими нормами витрати банку поділяють на процентні та непроцентні.

До процентних витрат належать: процентні витрати за коштами, отриманими від НБУ (за коштами до запитання, операціями репо, короткостроковими та довгостроковими кредитами, отриманими від НБУ); витрати за депозитами, отриманими від НБУ; процентні витрати за коштами, отриманими від інших банків (за коштами до запитання, за депозитами овернайт); за отриманими кредитами та депозитами; процентні витрати за коштами суб'єктів господарської діяльності (за коштами до запитання, депозитами); процентні витрати за коштами фізичних осіб; процентні витрати за цінними паперами власного боргу; процентні витрати за кредитами, отриманими від інших кредитно-фінансових установ та інші процентні витрати.

Непроцентні витрати містять: комісійні витрати (витрати на РКО, на кредитне обслуговування, комісійні витрати за цінними паперами, витрати за операціями з валютою, інші комісійні витрати); інші банківські операційні витрати (відрахування у фонд гарантування вкладів фізичних осіб); штрафи за банківськими операціями; інші небанківські операційні витрати (витрати на утримання персоналу, сплата податків, витрати на телекомунікації, інші експлуатаційні та господарські витрати); відрахування в резерви й списання сумнівних активів та непередбачувані витрати.

З урахуванням змісту процесу управління доходами й витратами та вимог, що до них висуваються, формуються цілі і завдання. Головною метою управління витратами є мінімізація непродуктивних витрат, тобто тих витрат, що не призводять до збільшення прибутку. Скорочуючи непродуктивні витрати, банк, як відомо, може оперативно сформувати резерв коштів, які можуть бути спрямовані на його розвиток. Однак практика роботи більшості українських банків, що розрізняються як за обсягом, так і за номенклатурою операцій, дає змогу відзначити стабільну тенденцію випереджального темпу зростання витрат щодо темпів зростання доходів банків.

Основне завдання управління витратами - створення механізму, який забезпечує оптимізацію витрат банку, приведення їх у відповідність з обраною прибутковістю. Цей механізм повинен стати основою для забезпечення прибуткової роботи кожного банківського підрозділу в кожний конкретний період часу і при цьому зменшити залежність банку від ринкової ситуації.

Основа управління витратами в банку - їх планування, метою якого є встановлення суми та складу витрат банку в плановому періоді за структурними підрозділами й у цілому за банком.

Планування витрат банку здійснюється в кілька етапів:

1. Проведення аналізу витрат в передплановому періоді.

Основними завданнями проведення цього аналізу є виявлення основних тенденцій зміни суми та рівня витрат банку в передплановому періоді, встановлення розмірів відхилення фактичних показників від планових, з'ясування основних причин, що викликали ці відхилення.

На першій стадії аналізується динаміка загальної суми та рівня витрат у передплановому періоді, визначаються темпи зміни цих показників, розраховуються показники абсолютного та відносного відхилення відносно минулого періоду. На другій стадії аналізу розглядаються показники, що характеризують динаміку окремих статей витрат. Цей аналіз доповнюється вивченням показників динаміки питомої ваги окремих статей витрат у їх загальному обсязі. На третій стадії розглядається рівень виконання планової собівартості банківських послуг. Результати цього аналізу необхідні для коригування планів надання послуг і рівня цін. На четвертій стадії визначається вплив факторів, які викликали зміни у витратах банку. Такий аналіз здійснюється за банком у цілому та за центрами відповідальності.

2. Формування вихідної бази для планування.

Складається: план надання послуг та проведення операцій; плани витрат на будівництво в плановому періоді; нормативи оплати праці; результати аналізу в передплановому періоді тощо.

3. Прогнозування зміни основних факторів, які впливають на обсяги та структуру витрат у банку.

До таких факторів, що потребують урахування під час планування витрат, належать: зміни обсягів наданих послуг та проведених операцій; зміни цін на послуги; зміни в оплаті праці банківського персоналу; інші фактори, які впливають на обсяг та рівень витрат банку.

4. Складання планової собівартості на різні види наданих банківських продуктів.

Розрахунки, пов'язані з розробкою планової собівартості, здійснюються за статтями витрат. Перелік одиниць банківських продуктів, на які проводиться розрахунок собівартості, банк визначає самостійно з урахуванням цілей та завдань тарифної політики.

5. Розрахунок планової суми витрат банку.

Управління та оптимізація витрат мають будуватися за аналізом і порівнянням двох визначальних критеріїв: мінімально необхідного рівня витрат на підтримку функціональної діяльності банку; максимально можливого рівня витрат, визначеного на основі загального прогнозу фінансового результату діяльності банку за даний період.

Якщо мінімальний рівень витрат більший від максимального рівня, постає завдання проведення в банку реорганізаційних заходів, спрямованих на скорочення обсягу витрат: оптимізації штатної чисельності, перегляду неопераційних витрат з метою мінімізації, аналізу ефективності витрат тощо. Якщо максимальний рівень витрат більший від мінімального, постає завдання оптимізації використання залишку планованих витрат.

Отже, на практиці для вирішення завдання управління витратами необхідно, насамперед, розробити загальні принципи управління витратами та визначити мінімально необхідний і максимально можливий рівень витрат, а також механізми оптимізації використання ресурсів, виділених під витрати.

Економічне обґрунтування й управління процентними витратами є цілком прозорими. Контроль за ними необхідний тільки на підтвердження узгоджених ставок, обсягів і термінів залучення. Проблеми виникають лише на етапі затвердження ставок, коли необхідно оцінити процентний ризик, величину процентної маржі для створення необхідного й достатнього прибутку.

Це обумовлюється тим, що управління процентними витратами є слабкокерованим з погляду банку, оскільки на їх рівень, насамперед, впливає ринкове середовище, тобто рівень ринкової процентної ставки та грошово-кредитна політика НБУ. Зменшення обсягу ресурсів може призвести до відмови від здійснення потенційно прибуткових активних операцій, тому є недоцільним з погляду перспективного розвитку банку. При управлінні процентними витратами найдоцільнішою є оптимізація структури ресурсної бази з метою збільшення питомої ваги більш дешевих ресурсів.

Визначення економічної ефективності непроцентних витрат є більш складним завданням, оскільки сам процес такого визначення та обліку не настільки прозорий, ніж для процентних витрат. Тому постає необхідність розробки попереджувальних заходів щодо управління непроцентними витратами банку для досягнення цілей ефективності витрат банківського капіталу. Необхідна така організація управління витратами, за якої всі витрати банку були б економічно обґрунтованими, прозорими, оптимальними, приносили ефект з оптимальним строком окупності.

На початковому етапі слід досить жорстко визначити загальні принципи управління непроцентними витратами з метою створення чіткої організаційної структури з управління витратами, яка б забезпечила комплексну і послідовну реалізацію заходів щодо управління ними.

Далі визначається мінімально припустимий рівень непроцентних витрат за діючої організаційної структури банку. Мінімальний рівень непроцентних витрат - це та частина постійних витрат, що здійснюються за кошторисними статтями для підтримки функціональної діяльності банку. Коригування зазначених статей відбувається тільки на підставі зміни зовнішніх економічних факторів (підвищення тарифів, вартості оренди тощо) і не залежить від фінансового стану банку.

Відповідно до сформованої банківської практики до таких статей витрат, як правило, належать: витрати на утримання транспорту; витрати на охорону банку; оренда основних фондів; експлуатаційні витрати; поштово-телеграфні і телефонні витрати тощо. Усі інші статті адміністративно-господарських витрат можуть бути оптимізовані.

На наступному етапі слід визначити максимально можливий рівень витрат на основі аналізу фінансового стану банку. Граничний рівень витрат - це максимальний рівень непроцентних витрат банку, проведення яких надасть змогу забезпечити заданий рівень прибутковості роботи банку на прогнозований період.

Після етапу планування підбиваються підсумки, що є основою прийняття банком рішень щодо оптимізації структури витрат у цілому.

За позитивних результатів планування - прогноз формування прибутку перевищує достатній обсяг - відбувається аналіз і оптимізація використання залишку планованих витрат, що утворився, за видами статей непроцентних витрат, які підлягають оптимізації. За умови негативного фінансового результату діяльності банку за підсумками планування (або його недостатньої позитивної величини), як правило, аналізуються причини і джерела низької рентабельності. У результаті проведеного аналізу надаються пропозиції зі зниження запланованих витрат аж до підготовки переліку реорганізаційних заходів, здатних забезпечити прибутковість банку.

У практичній діяльності банків найчастіше виникає ситуація перевищення запланованого фактичного обсягу витрат над їх максимальною величиною. У цьому випадку керівництво банку приймає рішення щодо необхідності проведення додаткових організаційних заходів, спрямованих на зниження рівня витрат, при чому першочерговим є перегляд статей непроцентних витрат. Дане рішення має розглядатися виходячи з прогнозу фактичних фінансових результатів діяльності за період. Найтиповішим способом вирішення проблеми, що виникла, є такі заходи: забезпечення прямого скорочення рівня непроцентних витрат і/або забезпечення зростання ресурсної бази для подальшого збільшення доходів за рахунок вигідного розміщення банком ресурсів.

Оптимізація використання грошових ресурсів, виділених для здійснення непроцентних витрат, може здійснюватися в такий спосіб. Необхідно визначити статті витрат, які належать до витрат, що підлягають оптимізації. Ці витрати першими підпадають під скорочення, оскільки не є для банку критичними й основними.

Відповідно до сформованої банківської практики до статей витрат, які підлягають оптимізації, належать: витрати на капітальний і поточний ремонти основних засобів; витрати на інформаційні й консультаційні послуги; представницькі витрати; витрати на утримання власної охорони банку; витрати на службові відрядження; витрати на рекламу; утримання і наймання службових легкових автомобілів; витрати з придбання і виготовлення операційно-бланкового матеріалу; канцелярські витрати; витрати на оплату праці.

Для кожної групи витрат, що оптимізується, встановлюється свій порядок їх затвердження. Для витрат на оплату праці доцільно розробляти нормативи, до яких можна віднести: навантаження на одного операційно-касового працівника; кількість валютообмінних операцій у день; кількість операцій за внесками населення в день; прийом платежів від населення в день; кількість особових рахунків.

Залежно від встановленої норми навантаження на одного працівника регулюється чисельність співробітників підрозділів, відділень, філій: у разі недостатнього навантаження аналізується можливість скорочення чисельності працівників, а в разі підвищеної завантаженості розробляються заходи щодо оптимізації діяльності співробітників.

Для груп адміністративно-господарських витрат і витрат, пов'язаних з підтримкою іміджу банку, встановлюється такий організаційний порядок затвердження витрат: внутрішніми документами (наказами по банку) розподіляються повноваження щодо прийняття рішень на укладення господарських договорів залежно від суми, величини банку й обсягів проведених операцій. Ухвалення рішення щодо здійснення витрат капітального характеру або на рекламу й вибір об'єкта інвестування здійснюється в рамках залишку планованих витрат за встановленими нормативами на один підрозділ, відділення, філію; розрахунку строку окупності витрат; економічного обґрунтування.

До додаткових організаційних заходів можна віднести заходи, спрямовані на вдосконалення діючої організаційної структури банку: оптимізація і скорочення штатної чисельності; перегляд укладених господарських договорів щодо можливості зниження рівня витрат.

У ряді випадків менеджер банку змушений здійснювати заходи, спрямовані на зміну й оптимізацію організаційної структури банку: зміна місцезнаходження; об'єднання філій, відділень банку; викуп будинків філій у власність (відмова від оренди); поліпшення стану матеріальної бази філіальної мережі (проведення ремонтів, збільшення службових приміщень).

Вибір і оцінка ефективності додаткових заходів, проведення яких пов'язане з одноразовими витратами, здійснюються на основі показника окупності, під яким розуміється покриття здійснених витрат додатковим прибутком за визначений строк.

Таким чином, максимально допустима сума одноразових витрат, що може бути спрямована на реалізацію конкретного проекту, обмежується строком окупності.

Практично в кожному банку є резерви для зниження витрат до раціонального рівня, що дає змогу забезпечити зростання економічної ефективності діяльності і підвищення його конкурентоспроможності. Зниження витрат дозволяє банку встановлювати більш вигідні і мінливі тарифи, що дає важливу перевагу перед конкурентами. Однак є низка цілком об'єктивних факторів, під впливом яких банк змушений найчастіше йти на збільшення витрат: імідж банку; необхідність враховувати сучасні тенденції, формуючи свою матеріальну і нематеріальну бази; потреба у висококваліфікованих, а, відповідно, і високооплачуваних фахівцях тощо.

Отже, перед банками постає завдання не просто зниження рівня поточних і майбутніх витрат, але, що найважливіше, завдання їх оптимізації відповідно до цілей і завдань банків, вимог ринку банківських послуг. Реалізація даного завдання можлива тільки на підставі аналізу витрат й ефективного управління ними, що передбачають: визначення економічної доцільності витрат банку; розрахунок витрат за окремими структурними підрозділами і банком у цілому; розрахунок витрат за банківськими продуктами - калькулювання собівартості продуктів; підготовку інформаційної бази, що дає змогу оцінювати витрати під час вибору й прийняття управлінських рішень; виявлення технічних способів контролю й розрахування витрат; пошук резервів зниження витрат; вибір методів нормування витрат; оптимізацію витрат.

При цьому завдання формування витрат і управління ними мають вирішуватися в комплексі. Тільки такий підхід може реально сприяти підвищенню ефективності роботи банку.

2.6.3 Управління процесом розподілу прибутку банку

Управління розподілом прибутку банку - це процес прийняття управлінських рішень з подальшого використання прибутку відповідно до цілей і завдань банку. Як правило, порядок розподілу прибутку визначається загальними зборами акціонерів (засновників) на рік наперед, а підсумковий розподіл прибутку затверджується зборами акціонерів (засновників) за підсумками року.

Розподіл прибутку здійснюється згідно зі спеціально розробленою політикою банку, основу якої складає дивідендна політика.

Політика розподілу прибутку має: відбивати вимоги загальної стратегії розвитку банку; забезпечувати підвищення ринкової вартості; формувати необхідну кількість ресурсів для подальшого розвитку банку; забезпечувати матеріальні інтереси акціонерів і персоналу банку.

Під час формування політики розподілу прибутку банку забезпечується її використання за основними напрямками, наведеними на рис. 2.7.

Рисунок 2.7 - Основні напрямки розподілу прибутком банку

Чистий прибуток банку розподіляється таким чином:

1. Прибуток, що капіталізується (нерозподілений прибуток): формування фондів; кошти, спрямовані на розвиток банку.

У процесі своєї діяльності та отримання прибутку банки створюють спеціальні фонди, які вводять у власний капітал банку розрахунковим шляхом. Найважливішим із фондів, які створюються банками, є резервний фонд. Цей фонд створюється для покриття непередбачуваних збитків у процесі діяльності банку за всіма статтями активів і позабалансових зобов'язань.

Відрахування до резервного фонду від чистого прибутку звітного року, що залишається у розпорядженні банку після сплати податків та інших обов'язкових платежів, здійснюються після затвердження загальними зборами учасників банку річного бухгалтерського звіту та прийняття рішень щодо розподілу прибутку.

Розмір щорічних відрахувань до резервного фонду визначається статутом банку та має бути не меншим ніж 5% чистого прибутку банку до досягнення ним 25% регулятивного капіталу. Резервний фонд кожного банку має складати не менше ніж 25% зареєстрованого статутного капіталу.

Якщо діяльність банку може створювати загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, то Національний банк має право вимагати від банку збільшення розміру резервного фонду та щорічних відрахувань до нього. Якщо внаслідок діяльності банку розмір регулятивного капіталу зменшився до суми, яка є меншою, ніж розмір статутного капіталу, щорічні відрахування до резервного фонду мають становити 10% чистого прибутку банку до досягнення ними розміру 35% статутного капіталу банку.

У випадку витрачання резервного фонду відрахування з прибутку на його формування відновлюється до моменту досягнення заданого розміру. Кошти резервного фонду можуть бути використані тільки на покриття збитків банку за результатами звітного року згідно з рішенням спостережної ради банку та в порядку, встановленому загальними зборами його учасників.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7


© 2008
Полное или частичном использовании материалов
запрещено.